— Втямила. Нікому — нікому. — Й засвітила барвінковими очима. — Ой, чим же тебе пригостити в своїй хаті?
— Не треба нічого. Я йду додому, там зібралися всі родичі, ждуть мене. А ти… То твій чоловік рубає хмиз? Як його звати?
— Оверком.
Олексій вийшов у сіни, прочинив сінешні двері:
— Оверку, йди сюди.
Оверко зайшов, ніяковів, тупав, як ведмідь, чоботиськами в присохлому гної.
— Оверку, яка у вас худоба?
— Кінь, корова, телиця, семеро овечок.
— А землі скільки?
— Три десятини.
Олексій поліз за пояс у гаман, там вже лежали приготовлені п’ятдесят рублів. Вийняв і поклав на стіл.
— Оце, Оверку, п’ятдесят рублів. Купи пару волів і землі ще хоч три десятини. У вас десь продається земля?
— На Боярівці. Гарна земля. — Оверко недовірливо дивився на гроші.
— Знаю. Отам і купи. Ну, бувайте, я пішов. Розкажи, Харитино, чоловікові, як ми з тобою корови пасли.
Хотілося погладити по голівці найменшеньке, не зважився.
Оверко кланявся:
— Ваше благородіє, ваше благородіє…
— Я не благородіє, я — сіятельство, — засміявся. — Я — граф. Граф Розумовський. І якщо хтось захоче вас покривдить, скажи йому: граф Розумовський зніме з тебе живого шкуру. А найкраще скажи про кривдника моїй матері, вона на кого хочеш знайде управу.
В порозі зашпортнувся, вдарився головою об верхній одвірок, зціпив зуби, аби не виявити болю. Вийшов на вулицю. Десь неподалік цінькало в дійницю молоко, мекало теля — мабуть, поривалося до корови, а хазяйка не підпускала, пустить, коли здоїть, — і в нього так защеміло в серці, так близько стали в пам’яті прожиті в селі дні, й ці корови, які пас, і ці телята, і чорногузи, які кружляли в небі. І тонко — тонко затремтіло десь у серці: що ж таке щастя?
Вдома вже зібрався увесь рід у новій хаті — хата була збудована до його приїзду. Одні нітилися перед ним, інші трималися надто вільно, тільки мати була як завжди: раділа синові, пишалася ним, не потурала йому. Вона всьому давала лад, кожному вказувала місце. Олексій кілька разів виходив з хати, ходив по садку, де пробігли босими ногами його дитинство і юність. Отут, під хатою, під самою призьбою, росли півники, їхні гострі вістря протикалися одразу після снігу, й по тому, як вони росли, він міряв весну, отут вони й зараз ростуть, півонії, пишні квітки; бувало, він нарізав їх і ставив у глекові на столі, й мати тоді казала: «Ти як дівчина», а он рай — дерево — бузок, його запахи наповнювали у відчинене вікно хату, а он чорнобривці — то вже материні квіти, вона казала, щоб поклали їх їй у труну, а він малим лякався й плакав.
З букетом півоній і приїхав до палацу, вручив їх Лізі, сказавши, що це півонії з власного саду. Вона посадовила його за стіл, майже наказавши: сідай, а потім гепнула перед ним велику макітру, у якій догори лапами лежала тлуста, жирна, засмажена качка — їж. Я зготувала, я — твоя жінка.
Вона й там, у Петербурзі, іноді грала доладну домашню господиню, готувала ту чи ту страву.
— Я обідав дома з родичами.
— Я того не бачила, як ти обідав. Треба їсти те, що приготувала власна жінка. — Й стояла ставна, ладна у фартушині. Така ладна, така жадана, що він не стямився, як ухопив її й посадовив на коліна. Так і кохалися. Потім їв качку.
А по тому вони ходили над Остром, в пітьмі тихо перегукувалася варта. Великі білі зорі котилися за водою. По річці проплив човен з ліхтарем на щоглі і щез. За річкою луг у пітьмі, як ніч без краю. І квилить якась птаха, неначе загублена душа. Й стає терпко, жаско, що все минає, і оця мить також мине, що вони молоді, палкі, але це не буде вічно, й що не вічна оця близькість — їхні душі, неначе одна, спільна, і почуття також. Зорі дивилися на них, перекліпувалися — заздрили. Вони розкотилися по небу, неначе погублені таляри.
У будинку в Козельці їхнє кохання сягнуло апогею — зір. І несло їх до них. Усе було таємничо, романтично, високо. А теплі літні ночі з повним місяцем і падучими зорями зачаровували.
— У нас там немає таких зір.
— Немає. Ти подивися, як вони сяють. Ближче, далі, зовсім далеко. Полинути б.
— Полиньмо.
І знову вони кохалися. В кожному новому місці Єлизавета кохалася особливо палко, це Олексій помітив давно. Й подумав, що з часом їй зажадається не тільки нових місць, а й нових коханців.
— Знаєш, як би я хотів найкраще прожити життя?
— Як?
— Над річкою, на пасіці. Гарний курінь з очерету. Цвітуть яблуні. А бджоли гудуть, гудуть. А ось і ти йдеш, несеш у вузлику обід. А я тебе пригощаю медом з вощини. Солодким — солодким.