Перед сном, походжаючи по галереї, розмовляли. Внизу мрів під зорями Дніпро, за ним розлилося темне море задніпрянських луків, пітьма була таємнича, манлива, і в ній блимало кілька ледь помітних вогників — хутірців. Ніч повісила над містом довгу розкошлану бороду хмари.
— Ти казав: отак би прожити над річкою на пасіці. То, може, один з наших вогників мріє в пітьмі.
— Може. Як мріє добро і вчення, яке ти сьогодні побачила, — мовив Олексій невластиві йому раніше слова. Вчора і сьогодні він розмовляв з Рафаїлом, із Колачинським і вирішив делікатно сказати цариці, що таке для Московії Україна. — Коли в часи Хмельницького у Києві вже була Академія і братські школи, Москва була темна й неграмотна, навіть Святе Письмо, переписане од руки десятки разів, не могли втямити не тільки миряни, а й попи. І тоді з Київської академії до Москви приїхало тридцять академістів на чолі з Єпифанієм Славинецьким, і переклали Біблію, Псалтир, космогонію та інші книжки, включно до житія Александра Македонського, а потім звідси приїхав Симеон Полоцький і привіз систему віршування, далі відомий тобі Феофан Прокопович привіз драму й уклав статут вашої Академії, і вчив царських дітей, а блюстителем патріаршого престолу був Стефан Яворський з Ніжина, і наші в Москві та Петербурзі майже всі церковні ієрархи з Київської академії. Я, Лізо, темний, але знаю, що таке світло й звідки воно може пролитися, нам би трохи простору та волі, й ми піднесемо Московію і престол ще вище. Через те й просимо відновити гетьманство і відновити наші розумні справедливі закони.
Єлизавета мовчала, ходила задумана, спираючись на Олексієву руку. А він думав, чи ж зблисне отой великий вогник, про який він мріяв зі своїми в Петербурзі і Глухові. Й знову вони почувалися вдвох на цілий світ, і ніхто не був їм потрібний, і почуття ніжності та вселенської любові переповнювало їх.
А ранком, коли Єлизавета вже була одягнута, він підійшов до неї й сказав:
— Лізо, ти до Петербурга поїдеш сама. Я залишуся тут, у Лаврі. Ченцем.
— Ти — ченцем? Такий грішник.
— Через те й залишусь.
— А я? Ти подумав?
— Думав і думаю, чим може завершитись наше кохання.
— Як чим?
— Усе на світі минає, все має початок і кінець.
— І кохання?
— І кохання. І тоді пропаде все.
— Не можна гасити вогонь, який розпалив сам. Не дурій. Не блазнюй. Це… гарно для філософії, але не підходить для життя. Та я й не дозволяю. Ходімо. Нас чекають.
Того дня Єлизавета відновила указом Київську митрополію, ліквідовану двадцять два роки тому, й дала на Лавру велику суму грошей.
РОЗДІЛ П’ЯТИЙ
Дівчинка сиділа на воротях. Маєток Єлизавети в Ропші: великий будинок і флігельок поруч з ним — дівчинка жила у флігельку, будиночку в лісі, огородженому високим парканом. Малій три з половиною роки, вона пухкенька, круглолиця, схожа на ангела. І вдачі ангельської. Сидить собі на ґанку, складає з брусочків — кубиків дім — дім розвалюється, інша дитина б плакала, розкидала ногами кубики, а вона мовчки пригребе їх до себе й складає знову. Й так кілька разів, поки не доб’ється свого.
З флігеля вийшла нянька Марфа, розвішувала на мотузку дитячі сорочечки.
— Аделько, злізь з воріт, упадеш! — гукнула.
— Вона приїде.
— Звідки ти взяла? Не приїде вона.
— Приїде, приїде, я знаю.
Марфа, розхитуючись у ході, як качка, рушила до флігеля, і в цей час дівчинка заплескала в долоньки:
— Їде, їде!
— Що ти вигадуєш?
Та вже почувся гуркіт коліс.
Двірник Савелій — в чині гвардійського сержанта, що дорівнювало армійському капітанові, — кинув сокиру, якою рубав дрова, й побіг до воріт, зняв дівчинку, розчинив їх. З карети легко вистрибнула Єлизавета, підхопила дівчинку на руки. Та не плакала, не кричала, а мовчки притислася до її щоки.
— Я знала, що ти приїдеш.
— Звідки?
— От знала. — І по хвилі: — А в нас папуга помер.
Єлизавета зітхнула.
— Всі смертні. Всі помремо.
— І ти?
— І я.
— А я?
Єлизавета задумалася. Перед лицем Бога не можна було казати неправду. Зітхнула.
— І ти… Тільки дуже нескоро.
— Я — ні. Я сховаюся.
— Куди ж ти сховаєшся?
— У мене є схованка. Під кущем смородини. Ходімо, я тобі покажу.