— Де ж я їх візьму…
— Де хочеш. Продай щось або позич. А то — в холодну. І на ганьбу під церковну дзвіницю.
Кирила так зацікавила ця справа, що він залишився до вечора. Коли пройшла череда, заповнивши запахом молока вузькі вулички, і вляглася пилюка, з обох країв сотникових воріт стояли Омелько і Вівдя. Спершу сотник покликав Омелька.
— Приніс?
— Приніс.
— Давай. А тепер стань отам за перелазом під грушею і постій.
Підійшла Вівдя.
— На гроші.
Вівдя дякувала, кланялася, гроші, як і ведеться, заховала в пазуху. Пішла. Тоді сотник покликав Омелька:
— Біжи й забери свої гроші.
Омелько наздогнав Вівдю, шарнув рукою до пазухи. Але Вівдя як деменула його, то Омелько перелетів вуличку й гепнувся на тин, аж той затріщав. Вівдя швиденько вернулася в двір до сотника.
— Отакий він, цей Омелько, — поскаржилася. — Не встигла я й до кінця вулички дійти, як він наздогнав і — за пазуху до мене.
— От ледащо. А гроші він забрав?
— Отак би я йому й віддала. Я його як шимонула, то він через дорогу перелетів.
Сотник крізь дим із люльки примруженими очима дивився на Вівдю. Мовчав. Вона бачила в тому погляді щось незвичне, нітилася.
— Чого ж ти, Вівде, — випустив клубок пахучого диму, — не шимонула його тоді, як він ліз тебе безчестить?
Вівдя зніяковіла, опустила погляд.
— Так він… Так тоді…
— Давай гроші. Йди з — перед моїх очей! — І до саду: — Омельку, йди сюди. На твої гроші. Тільки надалі будь обачнішим.
Кирило спостерігав за тим усім з повітки, дуже сміявся й дивувався мудрості сотника.
Перед від’їздом Кирило зайшов до шпиталю. У шпитальній кімнаті, хоч там і попідметено й витерли три шибки єдиного вікна, стояв сморід, було темно.
Хлопець лежав, обкладений мокрим ганчір’ям поверх зілля.
— Як тобі?
— Легше. Боліти майже перестало.
— Як тебе звати?
— Самійлом.
— От що, Самійле. Як одужаєш, приходь у Батурин на мій двір, скажеш Кочерзі, управителю, або Кецику, що я просив тебе прийти, візьму на службу. Гаразд?
— Ой, ваша світлосте, не знаю, як вам дякувати.
— Справною службою.
РОЗДІЛ ДЕВ’ЯТИЙ
Крізь дрімки Олексій почув чиюсь ходу. Він одразу впізнав, що йде Єлизавета. Дуже здивувався, сів на постелі. Він вже й не пам’ятав, коли вона сюди приходила востаннє. Олексій й сам ночував у палаці дуже рідко, тільки тоді, коли доводилося бути на балу або верталися здалеку з імператрицею, коли був дуже втомлений. А річ у тім, що фаворитом Єлизавети став один із знатних братів Шувалових, Іван, Олексій же був колишнім фаворитом. Нещодавно Іван Шувалов отримав мешкання в царському палаці. Але, окрім Шувалова, за цей час у коханцях Єлизавети побувало чимало інших достойників. Найперше їй приглянувся матрос Лялін на імператорській барці, весляр. Великий, дужий, з дикими очима, з м’язами, які так і рвалися з — під матроської сорочки, напиналися, і все там напиналося, рвалося нагору. Барка пристала до одного з островів, для Єлизавети поставили на острові намет, вона наказала Ляліну прийти туди, а сама вдала, що заснула, і на неї тоді, як вона казала, «взошел ангел». Він отримав чин камергера та орден Святого Олександра.
В Єлизаветі закипіла кров розпутного батечка Петра Скаженого і не менш розпутної матері Марти (Катерини) Скавронської, повії, маркітантки прусського, а потім московського війська. Безмежна влада, безмежні можливості — як тут не спробувати втіх, доступних людині. Грала кров, вела грузькою стежкою, й вона вже не опиралася. Гаряче молилася Богу в молільній кімнаті, просила в нього прощення, обіцяла гнуздати свою жагу… й не могла. Жага пересилювала навіть страх Божий. Жарка хіть розпирала груди, вона аж тремтіла, коли бачила міцного, гарної вроди мужчину. Була ненаситна. Й знову ж прикладом був батечко, та й інші вінценосні достойники. Де вони зараз, у раю чи в пеклі? Того ніхто не знає. А життя пролетить, як весняна вода в бурчаку. Й скільки можна од нього отримати втіхи.
Вона сама про це якось сказала Олексієві. Сиділи на лавочці в Царському Селі над ставом, у якому пливли хмари, й став щоразу мінився: з світлого, веселого на темний і похмурий.
— Отаке й наше життя, Олексію, — сказала. — Й ти не приймай близько до серця. У світі немає нічого вічного. Все міняється.
— Ну, не отут, на землі. А в серці. Найперше кохання.
— Там найшвидше. Ти бачив десь вічне кохання? Мовчиш. Немає його. Є повага, звичка.