— Пес.
— Хто пес, я?.. Так, я — пес…
— Ти вбив пса. Ірландського сетера. То сетер дворецького.
— Сетер? Не може бути! Це правда? — Його очі засяяли, як великодні свічки: — Ти не жартуєш?
— Чого б я мав жартувати. Та й хто б поліз до тебе серед ночі. Кому ти треба.
— А ти?
— Ну, я не міг. Я — козак. Лицар. У нас так не роблять.
Шувалов упав на коліна, тицьнувся до Олексієвої руки, аж той подумав, чи не хоче фаворит його вкусити. А той цілував руки, коліна, плечі його дрібно тремтіли, з очей крапали сльози.
— Пес… Я врятований. Я живий…
З того дня Шувалов жодного разу не глянув на Розумовського зизом.
РОЗДІЛ ДЕСЯТИЙ
Дівчинка сиділа на воротях.
— Їде, їде! — заплескала вона в долоньки.
Кирило знав, що ні Єлизавета, ні Олексій не мають наміру приїхати. Олексій послав його, щоб він подивився на його доньку. Кирило ласував малиною, тепер він підійшов до воріт, подивився в щілину. Справді, на протилежному боці широкої галявини зупинилися дві паровиці: один фаетон і один віз, з воза позіскакувало четверо чоловіків, черідкою побрели попід лісом, охоплюючи будинок з парканом. Кирило не вагався ні на мить, він підбіг до хліва, біля якого двірник Серапіон рубав дрова, гукнув:
— Бери сокиру й біжи за мною!
Вони перебігли через молодий садок і підбігли до паркану на протилежній від воріт стороні. Кирило тицьнув рукою на стовпчик.
— Рубай!
Серапіон витріщився на нього.
— Рубай! — страшним голосом наказав Кирило. І потім: — Тепер оцей. Навались!
Вони натисли на паркан. Він хилитнувся, затріщав, і чималий його шмат повалився на той бік. Кирило притьма кинувся до коня, який жував овес під повіткою. Кінь був не розсідланий. Підтягнув задню попругу й, не загнуздуючи, скочив на нього. Підлетів до воріт, схопив дівчинку, кинув поперед себе в сідло й помчав до вилому в паркані. Копита простукотіли по дошках, одна дошка вломилася, кінь спіткнувся, але встояв, тільки нахилився вперед; помчали по ледь помітній лісовій дорозі. Хльоскали по обличчю гілки, він відкидав їх, прикривав дівчинку й белькотів, сам ледве пам’ятаючи, що каже:
— Ми їдемо кататися. Ти ніколи не каталася верхи на коні? Все буде добре. Не плач.
Дівчинка не плакала. Вона була навдивовижу спокійна.
— А потім поїдемо до мами. У такій великій — великій кареті.
У кареті їхати їй не довелося. Вона їхала в шатрі чорної єврейської балігули, яка хилиталася позаду Кирилового обозу, що прямував до Глухова. В обозі їхало чимало євреїв — крамарів. Їм заборонили жити в Москві та Петербурзі, й вони перебиралися на Україну.
В одній з таких балігул їхав і Северин — гетьман узяв його з собою. Северин невимовно радів — їде на Україну, геть з цього смердючого Петербурга, з цього розпутного палацу, де його так нахабно зґвалтували, де вже одна камеристка світила до нього очима й нашіптувала на вухо стидні речі. А тут буде воля, тут він зможе стати справжнім козаком, а може, вдасться піти на Січ, де воля гуляє з шаблею.
У Глухові Кирило оддав дівчинку в Петропавлівський монастир, через два тижні туди була привезена й нянька. Сам Кирило почав клопотатися своєю резиденцією в Батурині. Був зведений один палац — дерев’яний, відбулася закладка великого палацу — кам’яного.
Кирило з Михайлом Скоропадським зайшли до гетьманської канцелярії. Нещодавно в цьому будинку містилася Малоросійська колегія, правили шість членів, три козаки і троє московітів на чолі з московським генералом Кентом. Будівля помпезна: фронтон, по ньому античні статуї, великі колони, нині внизу сидять канцеляристи, а також там кімната для охорони, вгорі лункі коридори, великі кімнати. Робочий день закінчувався, виходили останні канцеляристи. Це Михайло Скоропадський сказав гетьману, що сьогодні перехоплено таємного листа Григорія Орлика, радника французького короля, сина гетьмана на вигнанні, мазепинця Пилипа Орлика, що про того листа відає тільки він, Михайло Скоропадський, і не знає, що з ним вчинити. Зайшли до гетьманського кабінету, Скоропадський пішов і приніс листа.
— Десь тут ще ходять мазепинці, якщо надходять такі листи, — мовив Кирило.
— Немає вже їх. Останні мазепинські маєтки Петербург роздає, викидаючи дітей.
— Ну, наші старшини ті маєтки й забирають, випрохують у Сенату, їм охоче дають.
— В цьому основна суть нинішньої біди. Продаються за чужі добра. А Орлик колотиться, хоче щось зробити. Його вивідники сидять у Польщі, Стамбулі, Криму.