— Ве! Ве! — закричала Моллін. — «Літай-камінь! Він розпався навпіл!»
— Стули його! — наказав Живчик. — І потримай ще трохи.
Тут по той бік вежі спалахнув і шугнув угору світловий сигнал світлякової барви. Він здійнявся в небо високо над їхніми головами яскраво-пурпуровою розжевреною смугою.
Живчик заскреготав зубами.
— Хвала Небу! — прошепотів він. — Це нам знак! Рук чекає на нас!
Тієї самої миті Віїґ, либонь, відтяв першу гирю, бо небесний корабель ураз підскочив угору на кілька ступнів, і гарпунна сальва, не завдавши ніякої шкоди, пролетіла під його днищем.
— Тримайся, Кулькапе, давній мій друже, — суворо примовляв Живчик. — Ми йдемо по тебе! А внизу, на майданчику біля підніжжя Опівнічного шпилю, Орбікс Ксаксіс підозріливо розглядав яскраво-пурпурове світло.
— Певне, якийсь сигнал, — виснував Найвищий Сторож. Тоді видивився на «Небесного гарцівника», і очі його звузилися. — Поки ти там, угорі, відвертав нашу увагу… — задумано протяг він, — у вежі коїлося щось іще. Нюхом чую пацюка… — І, помовчавши, він вигукнув: — Темниці!
— Я зараз же їх перевірю, — озвався блідий, аж жовтий, юнак зі стриженою налисо головою і стрімголов кинувся вниз понівеченими східцями.
— Ти, Банджаксе! — крикнув Найвищий Сторож одному з отаманів, що стояли поруч. — Візьми два десятки Сторожів і прочеши темниці, чи не проник туди хто. Ніхто не повинен ні зайти, ні вийти!
— Негайно буде зроблено, Найвищий Стороже! — відповів Банджакс і затупотів своїми важкими черевиками по дерев’яних східцях.
Найвищий Сторож знову звів погляд на «Небесного гарцівника». А піратський корабель нарешті відчепився від Опівнічного шпиля і заходився начебто робити велике коло навкруг вежі.
— Гадаєш, обкрутив Найвищого Сторожа навколо пальця, га? — просичав Орбікс Ксаксіс.
А Живчик із похмурою рішучістю тримав важіль головного вітрила. Тепер, коли літай-каменя вже не зцілиш, він позичав підіймальну силу у великого пошарпаного вітрила. Повільно, обережно, борючись із підступними потоками мрячного повітря, хлопець по колу повів «Небесного гарцівника» до східної стіни вежі й там розпочав довгий небезпечний спуск.
Та ось Вемеру згукнула:
— Ве-ве! Ру-ве-ук!
Глянувши вниз, Живчик уздрів Рука, що стояв на містку, навислому над безоднею, третьому на шляху вниз, а з ним… Живчик охнув. Невже то він? Чи ж могла ота згорблена сива постать і справді бути його учнем Кулькапом? Тамтой виглядав таким висхлим, таким тендітним — і таким старим.
— Готуйтесь до посадки на борт! — гаркнув Живчик униз. Юний Бібліотекарський Лицар зиркнув угору і шалено замахав руками.
Небесний корабель опускався усе нижче й нижче. Усе ближче заповітний місток.
— Вемеру! — гукнув Живчик. — Ве-ві-іла-вурр! «Допоможи старому зробити посадку!»
— Професоре! — рішуче сказав Рук. — Вам доведеться стрибнути.
— Стрибнути? — прохрипів старий вчений. — Я вже давно відстрибався!
— А ви постарайтесь, — наполягав Рук. — Ви мусите постаратись.
Він знову глянув угору. «Небесний гарцівник» був уже просто над ними. Коли корабель спустився ще нижче, Рук став у Кулькапа за спиною і взяв старого за плечі.
Ось небесний корабель уже порівнявся з ними, а все ж лету не сповільнив.
— Ні, ні, я не можу.
Кулькап тремтів: щойно тільки глянув він униз, як усі роки сидіння на тюремному полу над запаморочливо глибоким колодязем ураз повернулися і накинулися на старого з нечуваною силою.
— Стрибай! — крикнув Живчик.
Рук зіштовхнув Кулькапа з містка. У цей час Вемеру нахилилася вперед із розпростертими руками. Ось вона зловила старого професора у свої мохнаті обійми і легенько поставила на чардак.
— Ве-ве, — лагідно сказала блукай-бурмилиха. — «Отепер ти у безпеці».
Нетямлячись із радощів, Живчик закріпив важелі керування польотом і метнувся на бак привітати свого давнього друга. З розпростертими руками він підбіг і палко обняв професора.
— Кулькапе! Кулькапе! — вигукував він здушеним від хвилювання голосом. — Немає слів, щоб описати, яке це для мене щастя — побачити тебе знов!
— Немає слів і в мене, щоб розтлумачити, що то для мене — побачити тебе, Живчику, — відповів Кулькап. — Немає, немає слів і в мене.
Тут небесний корабель раптом дав різкий кант.
— Тримайся, друзяко, — кинув Живчик, відбігаючи. — Ми ще не в безпеці. Але не бійся. Я тебе не підведу!
Опинившись знов за штурвалом, Живчик вивільнив важелі й постарався зробити все, аби вирівняти пораненого небесного корабля.