Рук приголомшено водив очима по викладачах. Ось Таллус Пенітакс, Професор Темрявознавства, незворушно дивиться на нього, насупивши брови і згорнувши на грудях свої важкі руки. Ось Альквікс Венвакс радісно киває йому головою; і тут згадалось, як цей викладач, «його» професор, радив йому причепуритися. То ось що мав той на увазі! А вийшло ж так, що через оте полювання на мордобрила вигляд у Рука зробився ще неохайніший, ніж зазвичай. Та що вдієш? Треба йти…
Рук спустився з балюстради: голова йшла обертом, ноги підтиналися… — і повернув назад по Чорнодеревному. Збурена юрба розступалася перед ним. Оті всі вражені, запитливі обличчя зливалися в одне. Він плентав, а повітря повнилося буркотом та шепотом.
— Бібліотекарський учень! — казав хтось. — А хто за ним? Каналізаційний чистильник?
— Щодо мене, то я про такого й не чув, — вторував йому інший.
— Він чи не знайда — той самий, що його підібрала Варіс Лодд, — зневажливо зронив третій голос.
— І друг отого телепня — сина Великого Бібліотекаря, — докинув четвертий.
Опинившись нарешті на Світляковому, Рук додибав якось до помосту, де стояли трикутником, чекаючи на нього, Ульбус Веспіус, Таллус Пенітакс і Фенбрус Лодд. Слідом за Стобом та Маґдою Рук почав обходити по черзі їх усіх.
Кожен із шанованих учених мужів вітав кожного з обраних Бібліотекарських Лицарів, обдаровуючи їх ще й речами, помічними для виконання поставленого перед ними завдання.
Ульбус Веспіус роздав по парі блідо-жовтих камінчиків.
— Це небесні кристали, — пояснив він Рукові. — Носи їх у різних кишенях, бо вкупі вони починають жевріти. А як потреш їх один об одного — посиплються іскри.
— Дякую, пане, — мовив Рук. — Красненько дякую!
І рушив далі — до Професора Темрявознавства. Таллус Пенітакс, привітавши Маґду, обернувся до зніченого хлопця.
— Молодець! — похвалив він скупо і нахилився, щоб пов’язати Рукові на шию складений прямокутником клапоть лискучого чорного краму — наче краватку. — Це Покрив Темряви, — пояснив він. — Його зіткано з щонайтоншого шовковиння, яке тільки можуть виробляти нічні павуки. Розгорни його і завийся ним, коли будеш ховатися чи схочеш помандрувати невидимцем.
Знову Рук подякував і пішов далі. І ось перед ним уже сам Фенбрус Лодд, Великий Бібліотекар Великобуряної палати.
— Вітаю, хлопче! — озвався він і нагнувся, щоб почепити Рукові на шию оберег. — Це зуб дуба-кривавника, на якому викарбувано твоє ім’я, — додав він. — Зуб дасть тобі певний захист від небезпек Темнолісу.
Рук задивився на шпичасту штуковину — достоту кіготь! — що жевріла при світлі світників.
— Але ж…
— Що «але ж»? — підохотив Фенбрус.
— Прошу пана, — промимрив Рук. — Це ж просто… Адже мав піти Фелікс, а не я! — випалив він урешті. — Певне, тут якась помилка.
Фенбрус ступив крок уперед і взяв хлопця за руки.
— Ба ні, жодної помилки, — заперечив він. — Хоча Фелікс і мій син, я не можу вдавати, ніби він просто створений для таких завдань. Звісно, він має конечні відвагу, хоробрість і силу, але йому бракує природженого потягу до знань — а без нього решта його чеснот порожній звук.
— Але ж… — не здавався Рук.
— Досить, — урвав Великий Бібліотекар. — Постанову цю ухвалено одностайно. — Він усміхнувся. — Хоча, зважаючи на вагомі підстави, наведені від того, хто запропонував твою кандидатуру, нічого дивного тут не було.
Рук кивнув головою.
— Професор Венвакс завжди був до мене добрий, — зронив він.
Великий Бібліотекар насупився.
— Не сумніваюся в добрості професора Венвакса, але то не він запропонував обрати тебе.
— Не він? — спантеличився Рук.
— Авжеж, ні, — озвався ззаду голос. Рук обернувся і побачив Альквікса Венвакса. — Далебі, якби все залежало тільки від мене, ти б уже давно став моїм особистим помічником.
— То я вніс твоє ім’я до переліку кандидатур, — заявив Професор Темрявознавства, який саме підійшов до них. У своїх офіційно-церемоніальних шатах він виглядав зовсім інакше, ніж у звичайному костюмі — шкуратянці, реміняччі та окулярах небесного літуна. Його темні, недремні очі метали погляди туди-сюди — повз його увагу, здається, не проходило нічого.
— Ви? — вражено вигукнув Рук і зашарівся: хай йому абищо, він говорить, мов справжній нечема. — Я хотів сказати… дякую, пане! — додав хлопець, похопившись.