— Ну! — кинув Орбікс, потираючи свої руки в рукавичках.
— Вони збираються послати ще трьох підмайстрів у Темноліс на збір матеріалу для трактатів. Завтра вранці, коли…
— Тоді ми повинні схопити їх! — посміхнувся Орбікс за металевою маскою. — Ще трьох зрадників кинемо на містки понад безоднею!
— З вашого дозволу, повелителю, — майже пошепки прогугнявив Ксант. — Здається, я маю кращу ідею.
Орбікс люто глипнув на хлопця. Він не любив, щоб піддавали сумнівам його плани.
— Кращу ідею? — прогарчав він.
— Ну, властиво, не кращу, — позадкував Ксант, — але іншу. Може, вона вам більше припаде до вподоби.
— Кажи ж! — звелів Орбікс.
— Володарю! Якби ми налагодили таємну стежу за тими відступниками, це дало б нам давноочікувану нагоду викрити всю мережу зрадників. Ми могли б захопити всіх до одного ворогів Вежі ночі, які тільки діють між Нижнім містом і так званими Вільними галявинами.
— Але… — почав Орбікс.
— Перед нами вибір, як я його бачу, — поспішив закінчити думку Ксант. — Або взяти трьох підмайстрів зараз, або викрити всю зрадницьку змову завтра.
Орбікс звів брову вгору.
— І хто ж міг би стати тим шпигом, що взявся б виконати таке завдання? — запитав він.
Ксант скромно опустив голову.
— Розумію, — зронив Орбікс, задумано постукуючи пучками своїх кістлявих пальців по рилу маски.
Пропозиція була спокуслива, вельми спокуслива. Ох, як давно плекає він, Орбікс Ксаксіс, мрію піймати отих двох перекинчиків, Ульбуса Веспіуса й Таллуса Пенітакса, зрадливих Професорів Світлознавства і Темрявознавства, і мучити їх, аж поки вони розкаються, що перебігли у ворожий стан, та почнуть благати, щоб він їх простив. Авжеж, він залюбки їх простить. Простить усіх, хто тільки попадеться йому в лабети, — навіть Фенбруса Лодда.
А тоді візьме та й познімає голови їм усім.
— Дуже добре, Ксанте, — нарешті подав він голос. — Я даю тобі дозвіл податися за ними назирці.
— Дякую, повелителю! Дякую! — Уперше за всю розмову в Ксантовому голосі прорвалося почуття. — Ви не пошкодуєте, що так вирішили, володарю, слово честі!
— Сподіваюся, не пошкодую, Ксанте, — прозвучала холодна відповідь. — Якщо ж ти підведеш мене, тобі вже напевняка доведеться шкодувати, що я так вирішив. Закарбуй це собі на лобі!
Лиховісні слова Орбікса Ксаксіса ще лунали у Ксантових вухах, коли хлопець вийшов із палати і почав спускатися східцями вниз — шляхом, яким сюди прийшов. Накинувши каптура на голову і щільно загорнувшись у плаща, він тримався тіні, аби нікому не впадати в око. Ось він поминув спостережні містки, ось пройшов повз казарми сторожів, повз великі зали, лабораторії та кухні, все глибше й глибше спускаючись у темні, страхітливі каземати нижніх поверхів зловіщуватої Вежі ночі.
Скрізь довкола себе він чув тихі схлипи та стогони в’язнів. Сотні їх гибіли тут: землезнавці, небесні пірати, запідозрені у шпигунстві та зраді, ба навіть Сторожі, що попали в неласку. Усі вони сиділи під замком, дожидаючи суду, що тягтиметься цілими роками і, майже напевне, скінчиться стратою. А тим часом вони мусили скніти по своїх камерах — якщо можна назвати камерами абияк склепані поли, що стриміли зі стін над глибочезною пусткою посеред вежі.
Аж ось Ксант зупинився на невеличкому майданчику, утвореному там, де роздвоювався сходовий марш, і повернувся обличчям до дверей. Відтулив круглу накривку підглядального вічка і зазирнув досередини. Тамтешній в’язень сидів — достоту в тій самій позі, в якій Ксант був залишив його близько двох годин тому.
— Це я! — прошипів він. — Я повернувся.
Згорблена постать не зворухнулася.
— Ти мав слушність, — уже голосніше промовив Ксант. — Це спрацювало. — Та в’язень і далі сидів нерухомо. Ксант набурмосився. — А я гадав, тобі цікаві будуть мої добрі вісті, — додав він ображено.
Аж тепер в’язень обернувся і вп’яв очі у підглядальну щілину. Він був старий, із глибоко запалими очима та щоками. Його пишна сива борода і поріділа чуприна стемніли від бруду, що осідав на них цілими роками. Ось він звів острішкувату брову.
— Цікаві? — перепитав він. — Таки-так, Ксанте: либонь, мені вони цікаві. — Він окинув поглядом свою камеру і стомлено похитав головою. Вузькі поли, що стриміли зі стіни в пусте, лунке осердя вежі, не мали огорожі, одначе втекти звідси було ніяк. Окрім дверей, надійно замкнених на засуви ззовні, звідси був тільки один вихід — надолину, на певну загибель далеко внизу. Він знов обернувся до підглядальної щілини. — Але я ще й заздрю тобі, просто нема слів, як я тобі заздрю.