«Покинувши „дряпай-дерево“, я летів цілий день. Десь аж близько півночі викрив купку шкірок із тикводубового плоду під одним з високих дерев, подібних формою до дзвону — певний знак, що тут допіру пройшов блукай-бурмило. Мої гадки підтвердив відбиток блукай-бурмилячої лапи. Мало не до рання я просидів на сусідньому залізному дереві, сподіваючись, що звір повернеться, аби спожити й ті кілька плодів, які ще зоставалися на тикводубі».
Але звір його підвів і цього разу. Другого дня, щойно зійшло сонце, Рук продовжив свої мандри.
Дні замиготіли в одному нескінченному плинові, тижні складалися в місяці, а проте Рук так і не побачив жодного з цих полохливих звірів-самітників. Юний Бібліотекарський Лицар схуд, але водночас і зміцнів, а його чуття зробилися гострі як бритва. Дедалі глибше пізнавав він Темноліс. Його мінливі настрої. Його плинну вдачу. Рослини, дерева, подоби, загніжджені в його темних, таємничих тінях. Що їсти, а чого уникати. Його звуки. Запахи. А вечорами він нотував свої денні спостереження над життям тварин та рослин Темнолісу.
«Сьогодні я напав на вулик лісових бджіл. Мені вдалося викурити рій за допомогою димучої гілки сон-дерева. Мед так чудово смакував у чаї з листя лісової гірчиці, від якої напій зненацька поголубів, мов небо перед грозою…
Допіру я став свідком того, як рибожаб оглушив повзуна струменем свого згубного віддиху, а тоді попав жертву своїм довгим липучим язиком і проковтнув живцем. Огидне створіння відразу роздулося, стаючи удвічі більшим, і відворотно від-ригнуло. Я годину просидів у надійному сховку…
То був тиждень скажених бур. Одного разу, коли я ховався від грози, блискавка вдарила в поблизьке залізне дерево, і воно спалахнуло. Я почув чудне „лускання“ і з’ясував, що то лопалися крилатки, далеко навколо розкидаючи насіння. „У смерті криється життя“, — як сказав би Щип. Присягаю Землею та Небом, Темноліс — дивовижне місце, сповнене чудес…
Сьогодні я став свідком чогось направду страхітливого. Полетівши на звуки відчайдушного виску та вереску, я спустився досить низько і побачив дивовижу: волорога в польоті! Його несла, міцно обхопивши впоперек, смоляна лоза — довгий, зелений паразит, що живе в симбіозі з жахливим дубом-кривавником. Жертва борюкалася, борсалася і звивалася, але смоляна лоза була незмірно дужча за неї. А коли на допомогу першій лозині наспіла друга, обкрутившись довкола шиї нещасного волорога, розпачливій боротьбі настав край. Лозини потягли, понесли жертву до роззявленої пащі на вершині товстого, мовби гумового, стовбура дуба-кривавника. Гучно заклацали щелепи з гострими мов бритва зубами. Зненацька обидві лозини відпустили волорога, і той полетів сторчголов у черево великого м’ясожерного дерева. Притлумлені зойки жертви завмерли. Лозини побагряніли…»
Рук поклав короткий цурпалок олив’яного дерева. Він сидів скулиніг високо на крислатому сон-дереві. Грубка палахкотіла, гамак зовсім нерухомо висів у тихому, вологому повітрі. Місяць світив на хлопцеве напружене, стривожене обличчя. Волоріг нагадав Рукові про його товариша-підмайстра.
— Чи ти живий чи здоровий, Стобе? — прошепотів Рук. — Чи знайшов уже свої мідяні дерева? Чи працюєш над своїм трактатом? Чи…
Він ковтнув слину, щосили змагаючись із гірким давучим клубком, що підступив до горла.
І тут звідкись ізверху долинуло тихесеньке шкряботіння. Рук повернув голову, скинув очима вгору. Трохи ліворуч від нього зі споду грубої поземної гілки з вузлуватою корою звисало щось схоже на гроно сосновинограду. Тільки барва інша: не багряна, а брунатна, мов пергамен. А шкряботіння не вщухало, ба ставало чимраз нагальніше!
Раптом, просто на очах у Рука, одна кругла «бубка» у гроні луснула і роззявилася. В розриві схожої на папір шкірки з’явилася невеличка задрипана комашина, видряпалася на гілку і часто-часто замахала крильцями в теплому, напоєному місячним сяйвом повітрі. Злипле хутро на її тільці швидко підсохло і розпушилося. Крильця також просохли і тихенько забриніли.
— Нетля! — прошепотів Рук. — Спочатку волоріг. А тепер лісова нетля!
І всміхнувся, чуючи, як повінню наринули спогади про Маґду.
Незабаром до першої нетлі долучилися ще й інші: одна по одній порозтріскувалися решта «бубок» і з них повилазили новонароджені комашенята. А коли на гілку видряпалося останнє і, помахавши крильцями, обсохло й собі, вся їхня армада знялася в повітря і запурхала у потоках місячного сяйва.
Рук невідривно дивився, як лісові нічні метелики виконують свій дивовижний веселецький танець: пурхають то вгору, то вниз, крутяться, мов опале листя на рвачкому осінньому вітрі, а їхні яскраві крильця мигочуть, іскріють і міняться неначе самоцвіти й чорні діаманти під сріблястим місяцем.