— Ось воно, це місце, — пошепки сказав він «Грозовому шершневі». — Тут ми будемо чекати на появу блукай-бурмила, хоч би скільки часу на те пішло.
Цілу ніч Рук не лягав спати. Довколишній ліс гомонів голосами нічних істот. Бухикали повзуни. Попискували куарми. Щебетали пурхайлеза… Зійшов місяць, і його промені пробилися крізь шати довколишніх дерев, срібними списами повпиналися в лісову долівку. Рукові вже почали злипатися очі, аж десь перед самим світом у сутіні внизу луснула під чиєюсь ногою суха галузка.
«Як могло щось прослизнути так близько повз мене, а я й не помітив?» — подумки зчудувався він. Наставив свого далекогляда туди, звідки почувся тріскіт і наводив різкість, аж поки стало видно кожен листочок. А ще за мить листя затремтіло, розсунулось, і з тіней на місячне світло вийшов високий, кремезний звір.
То був блукай-бурмило! Рук затамував подих, силкуючись притлумити дрож тіла. Нарешті, нарешті він знайшов справжнього дикого блукай-бурмила!
Звір виявився пречудовий: блискотливі очі, гострі білі ікла, довгі, лискучі кігті. Хоч і менший за блукай-бурмил, яких Рук бачив на Ливарній галявині, він усе ж був рослявий, величний, і, враховуючи захарчований вигляд тамтих уярмлених бідолах, либонь, важчий за них. Він почвалав до дзюркотливого струмочка, і його лискуче хутро мінилося то темно-брунатною, то блідо-зеленою барвами.
Рук дивився, як звір нахилився над водою, опустив морду і зачав хлебтати. Від хвилювання юному дослідникові сперло дух. Руки йому тремтіли, ноги трусилися, навіть далекогляд танцював у пальцях, і його нелегко було зфокусувати.
І тоді щось шелеснуло в листі. Блукай-бурмило глипнув угору, прядучи своїми невеличкими вухами. Певне, то просто повзун гойднувся і перескочив з дерева на дерево чи куріпка на гілці стрепенулася вві сні. Але блукай-бурмило зовсім не хотів ризикувати. Мов заворожений, Рук дивився, як звір зіп’явся на ноги і тихо розтав у гущавині.
— Сьогодні, — прошепотів Рук, складаючи далекогляда і пристібаючи його до літунського костюма. — Сьогодні мій день!
Блукай-бурмило повертався ще багато разів. Дні минали за днями, а Рук невтомно вів за ним спостереження, докладно занотовуючи подробиці його поведінки у своєму журналі. Записував, о якій порі дня чи ночі той з’являвся і скільки лишався на водопої. Задокументовував кожну його подряпину, кожнісінький його рух, жест, вираз обличчя. І робив шкіци, десятки шкіців, намагаючись ухопити всі особливості звіра: вигин його ікол, дуги брів, пістряво-сірі смуги, що тяглися через плечі.
А через кілька днів таких спостережень, Рук надумав з’ясувати, куди ходить «його» блукай-бурмило. Коли той знов потупав у ліс, він тихенько відв’язав «Грозового шершня» і, тримаючись на безпечній відстані, полетів слідом за ним. Його вразило, як прудко пересувався звір. Зависнувши безшелесно у повітрі, він дивився, як блукай-бурмило став під великим крислатим деревом і заходився ласувати соковитими синьо-чорними плодами, звислими з гілля; лише донесхочу наївшись, звір подався далі своїм шляхом.
І тут Рукові стрілила ідея. Він спустився нижче і, тримаючись біля самого дерева, напатював повну пазуху плодів. Потім, вернувшись до струмочка, виклав їх купкою біля місця, де плюскотіла вода.
Решту дня Рук, змайструвавши рогачку, щоб відганяти від плодів небажаних гостей, дбав про недоторканність свого почастунку і вичікував, коли ж знову надійде блукай-бурмило. За кілька годин звір вернувся. Підозріливо понюхав плоди, шалено прядучи вухами. Ще понюхав.
— Ну, бери. — пошепки підохотив Рук.
А за мить розцвів усмішкою: блукай-бурмило взяв один плід із купки своїми, хоч і гострими, але вельми зграбними кігтями, і відкусив шматок. Ясно-червоний сік бризнув йому на підборіддя, і Рук завважив вираз блаженства на звіриному обличчі: відвислу спідню щелепу, приплющені очі.
Перший плід розохотив блукай-бурмила. Він узяв другого, далі — третього. І не перепочивав, аж поки не ум’яв усієї купки.
Назавтра Рук наклав плодів більше. Одначе цим разом, коли блукай-бурмило явився по свій почастунок, юний дослідник зорив звіра уже з землі, причаївшись за сон-деревом. Бачучи його зблизька, він уперше збагнув, який це велетень. Хоча звір ще вочевидячки не дійшов свого зросту, він був удвічі вищий за Рука, а важчий, либонь, удесятеро. Порівняно короткі ікла та грива свідчили, що перед ним — самиця.
Коли минули ще чотири ночі, Рук набрався духу і зробив новий хід. Блукай-бурмилиха знов явилася опівночі, але жодного плоду на звичному місці не знайшла. Вона розчаровано обнюхала все довкола і, добувши з себе тихий горловий стогін, задовольнилася тим, що попила води зі струмка.