Умираючи зі страху, Рук сторожко вийшов зі схованки. У своїх тремтливих долонях він простягав медові синьочорні плоди. Блукай-бурмилиха враз обернулася, широко розплющивши очі та прядучи вухами. Якусь жахливу мить Рукові здавалося, ніби вона зараз крутнеться і шасне назад у лісову гущавину, аби вже ніколи не повернутися, бо ж хтось чужий розсекретив місце її водопою.
— Ось! Це для тебе! — прошепотів Рук, простягаючи їй ласощі.
Блукай-бурмилиха завагалася. Блимнула на плоди в його руках, тоді — на Рука, тоді — знов на плоди… і щось ніби змінилося в її виразі, здавалося вона пов’язала між собою якісь дві обставини.
Аж ось її правиця звелася, і велика пазуриста лапа затрепетала біля її грудей. Рук затамував подих. Невідривно дивлячись у вічі хлопцеві, блукай-бурмилиха простягла лапу… а тоді обережно взяла плід з його долоні.
— Ве-ве! — промурмотіла вона.
Тиждень минав за тижнем, і мало-помалу Рук здобув довіру блукай-бурмилихи. А коли листя залізного дерева почало міняти барву й опадати на землю, вони заприятелювали. Пліч-о-пліч ходили добувати харч. Шукали зустрічі одне з одним. А ночами Рук допомагав блукай-бурмилисі мостити великі спальні кубла в непролазних хащах підліску. Ті кубла, хитромудро сплетені й уміло заховані, вистелені мохом і м’якесеньким зіллям, а зокола захищені терновими гілками, були справжніми шедеврами будівельного мистецтва, і Рук не міг не захоплюватися вправністю блукай-бурмилихи.
Він доскіпливо нотував у своєму трактатному журналі геть-чисто все: які плоди й корінці вони з блукай-бурмилихою споживали, як удвох споруджували для неї спальні кубла, як за допомогою своїх витончених змислів ця істота знаходила харч, воду, прихисток, як викривала зміни погоди, небезпеку… І мірою того, як блукай-бурмилиха прихилялася до нього, хлопець ще й почав розуміти її мову.
Рук часто перечитував ту частину ґрунтовного трактату Варіс Лодд «Студії про поведінку блукай-бурмил у їхньому природному середовищі», де вона подавала можливі значення деяких найпростіших блукай-бурмилячих вигуків та жестів. Варіс мусила спиратися на спостереження з відстані. А Рук, зумівши так близько заприязнитися з одним із блукай-бурмил, як доти не щастило жодному Бібліотекарському Лицареві, мав змогу ще глибше осягати тонкощі блукай-бурмилячого спілкування.
Вони все мандрували вдвох, і помалу юний дослідник став сам переходити на блукай-бурмилячу мову. Хоча блукай-бурмилиху начебто й смішили його спроби закидати по-бурмилячому, вони непогано розуміли одне одного. Руков і подобалася груба краса мови, де нахил голови чи порух плечей могли означати збіса багато…
— Ве-верре-вем! — казала вона йому, нагнувши голову і випнувши щелепу. — «Я голодна, але ступай легко, бо повітря тремтить». (Себто: «Стережись — поблизу небезпека!»)
— Веґ-ве-верр! — бувало, гарчала вона, поводячи плечима і щулячи вушка. — «Уже пізно, молодик — коса, а не щит». («Я боюся йти далі поночі.»)
Навіть її ім’я було напрочуд гарне: Вемеру! Воно означало: Та-що-з-щербатими-іклами-гуляє-під-місяцем.
Ще ніколи Рук не був такий щасливий, як тепер, коли цілі дні та вечори бавив із блукай-бурмилихою. Він уже досить шпарко розмовляв по-бурмилячому і так захоплювався спілкуванням з Вемеру, що лиш іноді провинно похоплювався: таж він занедбав свій трактатний журнал! Але щоразу він мав попереду завтрашній день. Чи, може, післязавтрашній…
Якось надвечір вони сиділи на землі й вечеряли дубовою заболонню та сосногоріхами. Сонячне проміння, що пробивалося крізь листя, було золотаве, аж жовтожаре. Вемеру обернулася до нього.
— Ве-верра-вех! — прогарчала вона і широко повела рукою. — «Заболонь солодка, сонце гріє мені тіло».
— Ве-ве-велло! — відповів Рук і склав долоні докупи. — «Сосногоріхи смачні, мій писок ситий».
У кутиках очей Вемеру залягли смішинки. Блукай-бурмилиха нахилилася, її обличчя майже впритул наблизилось до нього.
— Що? — запитав він. — Я сказав щось смішне? Я просто хотів сказати, що їхній запах…
Блукай-бурмилиха затулила собі рота лапою. Будь спокійний! Вона торкнула Рукові груди, відтак свої, і, глибоко зосередившись, промовила одне-однісіньке людське слово — тихо, затинаючись, але помилки бути не могло: вона промовила таке слово, якого він їй ніколи не казав!
— Др-у-уе-зз!
Рук затремтів. «Друзі?» Де ж це вона могла почути таке слово?