Кілька годин він летів назирці за Вемеру. Запевне звідомлення, що його той другий блукай-бурмило переказав переливчастим співом, було вельми важливе: Рук іще ніколи не бачив своєї приятельки такою рішучою. Зазвичай Вемеру ходила лісом поволеньки, намагаючись не лишати по собі слідів, зате цієї ночі невтомно прокладала собі шлях, лишаючи за собою слід із витолоченого підліску та поламаного віття.
Раптом повітря розколов зграйний спів блукай-бурмил: семеро чи й восьмеро їх десь далеко попереду переливчасто виводили в унісон:
— Ворра, ворра, ворра, ворра… ве!
Те саме слово, яке тихо наспівувала й сама Вемеру! Коли хор голосів завмер, йому відповіли інші голоси. Десятки голосів. З усіх боків!
— Ворра, ворра… ве!
А по праву від парубійка руку гучніше за інших відповіла Вемеру:
— Ворра-ве!
Рукові сподівання зросли до неба. Авжеж, це має бути Велике віче! Бо що ще могло спонукати таку силу звірів-самітників збиратися докупи в лісі?
— Ворра-ве! — вигукнула Вемеру вдруге, і Рук побачив, що ведмедиха зупинилася на верху кам’янистого пагорба. Вона нерухомо бовваніла проти синьо-сірого неба, тільки вушка тріпотіли — чисто тобі великий кругляк, по якому пурхали двоє пипищиків, а не блукай-бурмилиха з м’яса та кісток.
Рук підлетів ближче.
— Вемеру! — гукнув він. — Вемеру, це я!
Посадивши «Грозового шершня» на пласкій кам’яній плиті акурат за спиною у Вемеру, хлопець скочив униз. Блукай-бурмилиха повернулася до нього.
— Ве-ве, — заговорив Рук, прикладаючи долоню правиці до грудей. — «Я прокинувся самітний. Ти покинула мене». — Він зітхнув і торкнувся вуха, а тоді показав на землю. — Верра-ве. — «Твоїми прощальними словами була мовчанка, і я пішов за тобою сюди».
— Ве! — рикнула Вемеру і пазурами, немов мечами, розітнула повітря. її очі палали. Її губи відгорнулися, вона вишкірила свої блискучі ікла та мерехтливі різці.
До такого повороту подій Рук аж ніяк не був готовий. От ніби він ураз став їй чужий.
— Але ж… — почав він, благально простерши руки.
Блукай-бурмилиха тихо, погрозливо загарчала — те гарчання добувалося десь із глибини її горлянки. Невже ця чужа, страхітлива істота могла бути лагідною Вемеру, його приятелькою? Досі він не чув від неї такого хижого гарчання. Ось вона ступила вперед і знов розтяла лапою повітря, все так само показуючи свої гострі зуби.
— Ве-ве! — «Ані кроку далі! Тобі зась іти за мною моєю стежкою!»
Рук ступив крок назад, звівши руки на знак захисту.
— Пробач, Вемеру! — сказав він. — Я не хотів тебе скривдити.
Ведмедиця щось буркнула, відвернулася і зникла в гущавині. Рук провів її поглядом, чуючи, як до горла йому підкочується болючий клубок.
— Що ж його тепер робити? — прошепотів він, сідаючи знов на «Грозового шершня» і злітаючи в повітря. Мовби відповідаючи на його запитання, знов озвалися переливчасті згуки блукай-бурмилячих голосів.
— Ворра, ворра, ворра… ве!
Рук затремтів. Ще ніколи він не опинявся так близько до стількох блукай-бурмил. Як можна було не піти на їхній поклик? Та чи має він на те право? Якщо Вемеру довідається, що він таки подався слідом за нею, не знати, що вона зробить. Але, знов-таки, він не міг відступити. Тільки не тепер. Надто далеко він зайшов.
Блукай-бурмилячі гуки-перегуки залунали голосніше. Хвилями здіймалися і спадали переливчасті поспіви.
Рук зважився. Він-бо мріяв про це, відколи в бібліотеці вперше був узяв до рук трактата Варіс Лодд. І ось йому випадає нагода довести, що він щирий Бібліотекарський Лицар. Рук спустився нижче і посадив «Грозового шершня» на товсту гілляку залізного дерева. Міцно прив’язав небесного човна швартівною мотузкою і зліз додолу.
Тримаючись тіней, обминув скелястий пагорб, де щойно стояла Вемеру, і подався попід деревами, слідом за смугою в итолоченого підліску, яку лишила після себе блукай-бурмилиха. Потім, обережно вийшовши з-під дерев, опинився на високому скельному виступі, навислому над чашею долини. Там, на самому краю, росло дерево, уп’явшись корінням у розколини в кам’яній породі, а довгим, товстим стовбуром покрутившись під кутом понад розверстою западиною.
Рук підбіг до того дерева, видряпався на нього, а далі обережно поповз крученим стовбуром, щоб опинитися над серединою долини. А блукай-бурмилячі виспіви довкола нього дедалі гучнішали, наростали.
— Небо вгорі й Земля внизу! — тихо охнув він, коли йому відкрилася картина дійства надолі. — Таж їх там, либонь, сотні! Коли не тисячі!