Рук потряс головою, не вірячи своїм очам. Скрізь, хоч би куди він кинув оком, були самі блукай-бурмила, що тихо погойдувалися в залитій місячним сяйвом долині, й кожен виводив один і той самий заворожливий поспів: густий, гортанний, він утворювався десь у глибині горлянки, виливаючись у тихіший, протяглий одноманітний стогін. Декотрі стовбичили самотою, а декотрі стояли парами, гуртами, які то більшали, то розпадалися, бо ці великі вайлуваті звірі без угаву сходилися і розходилися. Помалу-малу співи ставали злагодженіші, аж поки все зібрання почало виспівувати, мов єдина істота. Навіть дерево під Руком ніби бриніло від тамтого гучного ревища.
— Ось воно! — видихнув Рук. — Велике віче блукай-бурмил! Я їх знайшов!
Обхопивши похилого стовбура ногами, Рук став порпатися в заплечнику, шукаючи свого трактатного журнала та паличку з олив’яного дерева. Треба ж відтворити кожну подробицю такого дивовижного дійства, аби використати згодом у трактаті.
«Великі гурти постійно розпадаються й утворюються знову, — квапливо нотував він. — Мов у якомусь гігантському танці, що його кожен блукай-бурмило, мабуть, нутром розуміє… А співи — неймовірні, гучні, розкотисті…»
Тим часом співи внизу дедалі гучнішали. Дерево дрижало. І було в тому всьому ще щось…
Спочатку його нелегко було вхопити, але ось воно знову! Змішуючись із загальним хором і все-таки чимось вирізняючись із нього, лунали один по одному ще й сольні вигуки окремих блукай-бурмил, то підносячись над ритмічним ревом, цим звуковим тлом, то стихаючи і зливаючись із ним. Розібрати Рукові щастило лише уривки.
«Я з пустельних кряжів вершин-близнят…» «Я з височин туманних міжгір’їв…» «Я з темних, тінявих гаїв залізних дерев…» «з сон-деревних гаїв…» «з найглухіших, найтемніших нічних лісів.»
Рук мов заворожений вслухався в кожен окремий вигук.
«Я, з засніжених перевалів високого Світокраю…» «З вологих заболочених галявин…» «З буряних терників…»
Складалося враження, ніби Рук слухає мапу Темнолісу, яку змальовували блукай-бурмилячі пісні. Всяк оспівував свою домівку, і ці їхні співи, переплітаючись, ставали одним великим описом усіх місць, які тільки були відом блукай-бурмилам. Унизу під ним виспівувала справжня жива бібліотека, не бідніша за сховану в підземеллях книгозбірню самого Старого Нижнього міста, і цю бібліотеку берегли у своїй пам’яті блукай-бурмила, ділячись нею поміж собою на цих своїх Великих вічах. Від краси того всього Рукові запаморочилася голова, почали мліти руки-ноги…
Трактатний журнал вислизнув йому з пальців. У відчаї Рук шарпнувся, щоб ухопити журнал, який падав додолу, та ба! не тільки схибив, а ще й стратив рівновагу. Раптом він із жахом збагнув, що зірвався з дерева і падає! Махаючи руками й ногами, хлопець стрімголов полетів униз.
За мить він — гуп! ударився об тверду, виґрасувану землю, і зір йому заслала чорнота.
Голова Рукові йшла обертом. Він чув, як теплий вітер лоскоче йому тіло, а в обличчя світить якесь яскраве світло.
«Де це я?» — чудувався він.
Кров стугоніла йому в скронях. Усе пливло, вихорило перед очима. Дихав він уривчасто, судомно ловлячи ротом повітря. Та ось голова трохи проясніла, і він вражено скрикнув.
Зусебіч над ним нависали колом блукай-бурмила, пропікаючи його лютими поглядами. Їхні величезні ікла вилискували, очиці палали вогнем, та жоден з них не пускав пари з уст. Долина Тисячі відлунків поринула в мертву мовчанку.
Рук натужно проковтнув слину.
І враз височенний мов гора блукай-бурмило з гагатово-чорним хутром і товстими, закрученими іклами нахилився над ним. Рук бачив, як великі лапи опустилися на нього; відчув, як холодні гострі кігті схопили його тіло. У ніздрі шибнув затхлий дух чорного хутра, кислий віддих пащі.
— Ой! — зойкнув він, і в животі все перевернулося, коли ті лапи легко мов пушинку підняли його в повітря.
— Ве! — ревнув напасник. — «Як ти посмів!» — І Рук відчув, як усе гігантське блукай-бурмилове тіло затряслося від обурення та люті, коли пелехатий труснув ним і ревнув: — Ве-верра!
Ніколи ще не доводилося Рукові бачити такого сердитого, такого… такого мстивого блукай-бурмила. Закляклий від жаху, Рук не годен був зворухнутися, бо й решта блукай-бурмил підхопили звіриний крик, від якого кров холола в жилах, і луна тисячоголосого ревища пішла гуляти по долині.
— Ве-веґ-веррух? — рикнув великий чорний блукай-бурмило, перекрикуючи оте все тисячоголосся. — «А це хто сюди вдерся — на терен нашого святого віча — хто посмів красти відлунки нашої долини?»