— Якесь хвильне передчуття в його усмішці. Гордість у поставі. Надія в очах. Колись він був моїм учнем, а тепер став новим Найвищим Академіком Санктафракса! Як я пишався ним. — Живчик похитав головою. — Бідолашний, любий Кулькап.
— Кулькап? — ошелешено перепитав Рук. — Таж я знаю це ім’я!
— Атож, Кулькап Пентефраксіс, — гірко потвердив Живчик. — Давно вбитий, і вбивця його — тиран Вокс Верлікс! Про це я довідався на Озерному приплаві.
А враженому Рукові пригадалося Ксантове зізнання: «Я такий самий в’язень Вежі ночі, як і мій друг Кулькап, що до нього я маю тепер повернутися.» Попри те, що його тоді трясла лихоманка, він міг би поручитися за достотність почутих слів. «Саме Кулькап перший нарозказував мені всякої всячини про Темноліс та про свої пригоди з його другом Живчиком, небесним піратом.»
Рук зірвався на рівні ноги. Живчиків друг і Ксантів в’язень — одна й та сама особа!
— Він був ще такий молодий, — провадив Живчик, — а я лишив його самого перебудовувати Санктафракс на свій страх і ризик, лишив і подався на оті свої безнадійні пошуки. Ох, коли б я тільки був долетів до Верхоріччя! Тоді, можливо, встиг би повернутися і допомогти йому — і він, либонь, жив би ще й досі!
— А він і живе! — закричав Рук, неспроможний більше мовчати. Двоє блукай-бурмил, урвавши своє переливчасте переспівування, цікаво озирнулися на двох розмовників. А хлопець схопив капітана за обидві руки. — Він живий!
Живчикове обличчя втратило всяку барву, нижня щелепа одвисла.
— Живий? — видихнув він.
Розділ вісімнадцятий
Небесний гарцівник
Живчик приголомшено витріщився на Рука.
— А звідки ти знаєш, що він живий? — запитав він. — Парсимон же сказав… Дай-но пригадаю… Так, навіть тепер, по стількох роках, я добре пам’ятаю його слова. Коли я спитав його про Найвищого Академіка Кулькапа, Парсимон похитав головою і відповів: «Тепер там за Найвищого Академіка Вокс Верлікс. А Кулькапове ім’я викреслено з літописів. Убили, просто взяли та й убили, хоча мало хто в Новому Санктафраксі зважиться це вам сказати.» Отаке повів мені Парсимон.
— Але ж він і справді живий! — наполягав Рук. — Ув’язнений у Вежі ночі. Один мій друг. — Хлопець затнувся, зненацька у грудях йому шпигнуло. — Принаймні я мав його за друга, — промурмотів він. — Так от, він розповідав мені, що бачив Кулькапа у Вежі ночі — живого-живісінького! Він навіть сказав, що Кулькап розповідав йому про вас, Живчику, та про пережиті разом з вами пригоди.
— Невже? — видихнув Живчик. Скочивши на ноги, він ухопив хлопця за руки і пильно дивився йому в очі. Довкола них у світлі нового світанку мовкли блукай-бурмила, а по долині розкочувався Живчиків схвильований голос. — Що це за Вежа ночі, про яку ти говориш?
Рук похитав головою.
— Ви тут уже так довго, капітане Живчику, — зауважив хлопець, — що від часу вашого відльоту з Нового Санктафракса, багато чого встигло змінитися. Парсимон вам розповів, що Вокс Верлікс став Найвищим Академіком, але то ще тільки квіточки, а ягідки.
— Розкажи мені, — попросив Живчик. — Розкажи все, що знаєш!
А довкола двох розмовників уже юрмилися блукай-бурмила — хутряні гори з нашорошеними вушками на чолопках.
— Коли Вокс Верлікс став Найвищим Академіком, то звелів звести в Новому Санктафраксі високу вежу, хоча вже тоді кам’яна хвороба почала роз’їдати летючу скелю. Я чув, та й у бібліотеці читав, що Вокс правив, нібито кам’яна хвороба — то знак, що академіки обернулися на самовдоволених недолуг, і він, Вокс, покладе цьому край.
— Ох, отой ще мені Вокс! — пробурчав Живчик. — Був він погань ще тоді, коли я знав його юним підмайстром у Старому Санктафраксі.
— Але краще не стало, а, навпаки ще гірше, — провадив Рук. — Бачиш, Вокс заснував секту Лицарів-Академіків, так званих Сторожів Ночі. А ті уярмили нижньоміщан, приневолили їх до каторжної праці — не лише на будівництві тієї триклятої вежі, а й у ході здійснення інших великих задумів. Чого коштувала хоча б одна Велика дорога Багнищем! Або Санктафракський ліс, що підпирає хвору скелю.
— Рабство? — перепитав Живчик, гнівно блиснувши очима. — У Нижньому місті?
— Так, я розумію вас, — відповів Рук. — Такій жахливій зраді засад, на яких колись засновано Нижнє місто, багато хто чинив опір. Але Сторожі Ночі були нещадні. І таки домоглися втілення своїх задумів у життя. Частина Лицарів-Академіків — супротивників Воксових планів, відкинулася від свого верховоди, приєдналася до землезнавців, і разом вони започаткували товариство Бібліотекарів-Академіків. — Він помовчав, відтак додав: — Нині ми животіємо, ховаючись у каналізаційних тунелях Нижнього міста…