— Ве-вулла-ве! — сказав Живчик, підходячи до неї з розпростертими руками. — «Не згадуй про смерть, юна Вемеру, хай для мене й честь зазирати їй у вічі поруч із тобою!»
Тут зашелестіло в кущах, і вигулькнула гігантська постать Руммеля з повним оберемком гой-ягід.
— Ве-ве! — прогарчав він. — «Швидко жуйте, бо нам не вільно засиджуватися!»
Їхній кидок через ліс тривав. Рук на «Грозовому шершні» пролетів уперед, щоб розвідати дорогу, а тоді, сіпнувши мотузку двох вітрил, зграбно розвернувся у повітрі й подався назад, перевіряючи кожну п’ядь уздовж нерівної вервечки блукай-бурмил. Цього разу Віїґ вів товариство, і великий рубець на його плечі поблискував у лісовій сутіні. Міїру та Лум, ідучи в парі, трималися трохи віддалік од тимчасового ватажка. Зразу ж за ними тюпала Верало, горблячи пістряві плечі, а за нею своїм чудернацьким робом, скоком-боком, посувався велетень Руммель. Далі — чималий розрив, аж до з’яви в полі зору Вемеру, яка, дарма що молода, видавалася не такою витривалою, як решта. І насамкінець, після ще одного великого розриву, літун натрапив на хвоста: старшу за інших, а отже, й забарнішу Моллін та самого Живчика.
Коли Рук шугнув униз, старий капітан небесних піратів помахав йому рукою. Хлопець махнув йому на відповідь, пишаючись визнанням великого капітана. А здіймаючись угору знов, почув, як Живчик буркоче до Моллін підбадьорливі слова:
— Уже недалеко, старенька! Літай-камінь чекає на твої досвідчені руки.
Уже споночіло, але блукай-бурмила і далі рішуче верстали свою дорогу, а Рук ширяв у повітрі над ними. Так вони мандрували цілу ніч, ні на мить не стишуючи певної ходи, уникаючи щонайменшого шереху. Зійшов місяць і, перетнувши все небо, завис далеко ліворуч від них. Устало сонце, гріючи вогку, моховиту землю, і в ясному, ряхтливому повітрі зав’юнилися пасемця туману.
Аж ось і спереду долинув переливчастий крик. То гукала Верало, яка саме очолювала невеличкий загін.
— Крайземля! Ми дісталися Крайземлі! Живчик переливчасто відповів:
— Зачекай на нас! Зараз будемо коло тебе.
Нетерпеливлячись швидше побачити сумнозвісну Крайземлю, Рук нап’яв до краю вітрила свого небесного човна і рвонув уперед. Унизу під ним дерева порідшали, змиршавів і підлісок. Проти блідо-жовтого неба бовваніла сильветка Верало: блукай-бурмилиха дивилася назад. Ось вона помітила наближення небесного човна і махнула лапою.
Рук махнув їй на відповідь і, орудуючи важелями гир та вітрильними мотузками, шугонув до неї вниз. Коли він опинився над самою землею, туман, здіймаючись угору, заклубочився довкола нього, і літун умить промерз. Приземлившись на пласкій плиті біля блукай-бурмилихи, завмерлої в очікуванні, Рук зіскочив на ґрунт і намотав швартівну мотузку на зап’ясток.
— Ве-ве, — привітала його Верало. — Веллуу-веґ. — Вона міцно обхопила руками свого опасистого живота. — «Це місце сповнює мене жахом».
Рук кивнув головою, задивившись на простерту попереду неозору кам’яну пустелю брудно-сірої барви. Ще ніде його не охоплював такий неспокій, як тут. Навіть нескінченні каналізаційні тунелі Нижнього міста з їхніми мордо-брилами та лихими рябощурами були ніщо супроти цієї голої Крайземлі.
Зимний вітер, завиваючи і зітхаючи, налітав десь аж із-за Світокраю, висвистуючи понад розколинами та виярками в рівному гранітовому ґрунті. Він лящав і шепотів. Гув і скиглив, буцім жива істота. Кислий, сірчистий сопух забивав Рукові подих. Його тіло обплели скрутні смердючого туману, і шкіра притьмом узялася вогкими, холодними сиротами. А вітер ще й намагався вирвати йому з рук «Грозового шершня», що, мов безважна пір’їнка, підскакував поруч.
Рук побачив, як із лісу виринули Вемеру, відразу ж за нею — Руммель, далі Віїґ, за ним — близнюки Міїру та Лум. Як і Верало, їх, здавалося, приголомшила моторошна атмосфера голої Крайземлі, й вони збилися в щільний гурт, щоб було безпечніше і тепліше.
Останні вийшли на камінну пустку Живчик і Моллін. Живчик ляснув Рука долонею по плечу. Рук помітив, що старий капітан тремтить.
— Чи думав я чи гадав, що мені ще доведеться повернутися на це жахливе місце, — зронив Живчик, неспокійно роззираючись довкола. — Але десь отам на нас чекає «Небесний гарцівник». За мною! — вигукнув він. — І вдивляйтесь у небокрай, чи не забовваніє де велика чорна скеля, схожа на демона!
Живчик рушив у туман. Поруч обережно човгав по ослизлій кам’янистій поверхні Рук; небесний човен підскакував на вітрі за його спиною. Блукай-бурмила, ще й досі тримаючись купи, йшли, не відстаючи, за ними.