— Буря! Як давно її вже не було. — Слеб відкашлявся і сплюнув. — Добра буде наука окаянним Бібліотекарським Лицарям, — прогарчав він. — Уявили себе великими мудрагелями, еге ж, — з отими всіма своїми книжками, науками та нікчемними небесними човниками. — Молотоголовець задивився на високі нагромадження хмар, молячись, аби блискавка вдарила в Опівнічний шпиль. — Але одного чудового дня ми їх провчимо. Коли Опівнічний шпиль уздоровить скелю і ми повернемося в небо, отоді вони й побачать…
— Сила — в ночі! — озвався позад нього грубий голос. Слеб обернувся і побачив м’язистого гобліна-плескатоголовця, чиє обличчя рясно вкривали татуювання та рубці — сліди численних боїв; плескатоголовець стояв перед ним, приклавши кулака правиці до нагрудної бляхи в ритуальному привітанні.
— Ах, Браґкнот! Сила — в ночі! — відповів Слеб, і собі відсалютувавши. — Який я радий тебе бачити! Куцак Ґобрат так і не прийшов…
— Ґобрат десь пропав, — буркнув Браґкнот. — Ніхто, бачиться, не знає, де він подівся.
— Налився лісовим грогом та й звалився десь у темному кутку, я його знаю, — з гіркотою проказав Слеб. І позіхнув. — Вісімнадцять годин поспіль провартував я тут. Вісімнадцять годин…
— Буває, — байдуже здвигнув плечима Браґкнот і роззирнувся, пильно приглядаючись до двох міст унизу і мружачи око вдалину. — Спокійні були чати? — запитав. — Без придибенцій?
— Без, — буркнув Слеб.
Плескатоголовець кивнув на великі купи дедалі ближчих хмар.
— Заповідається на дощ, — зауважив він. — Моя погодка!
— Що ж, пополощися — я тебе лишаю! — мовив Слеб. — Піду приткну десь голову.
— Прошу дуже, — кинув Браґкнот, повертаючись до товариша. — А я. — Плескатоголовець охнув, глянувши поверх Слебового плеча. — О небеса! Що воно за проява?!!
— Ні, я вже більше не попадуся на твої жартики! — захихотів Слеб.
— Та я серйозно, Слебе! — не вгавав Браґкнот. — Це ж бо… Це ж… — І, схопивши молотоголовця з його самовдоволеною посмішечкою за плечі, повернув його кругом. — Глянь!
Слеб витріщив очі. Щелепа йому відвисла. Цього разу Браґкнот і справді не розігрував його своїми дурнячими витівками. Там і справді видніло щось таке.
— Не може бути! — прошепотів він, трусячись, мов осиковий лист, коли з-під ослони темної, заклубоченої хмари виринув, мов примара, здоровий корабель.
Слеб був ще зелений і зроду не бачив такої дивовижі. Заціпенілий молотоголовець вирячився, не вірячи власним очам, на великого, могутнього небесного корабля, що так зграбно линув повітрям — линув просто до них! Зі своїми великими надутими вітрилами та масивним корпусом корабель видався Слебові таким страхітливим, що… ні, ні, бігме, це не ява, це сон!
— Але як же це? З-звідки? — затинаючись, пробелькотів молотоголовий гоблін. — Чи ж таке можливе? — Він мотнув головою. — Щоб іще й досі літали небесні кораблі!.. Звідки в ката він узявся?
— Байдуже, звідки! — ревнув Браґкнот. — Бий на сполох! Колошкай сторожу! Став гарпуни! Швидше, Слебе! Ми повинні.
Тут Слеб почув різкий посвист, і щось ніби стиха цмокнуло. Він рвучко обернувся. Браґкнот стояв, похитуючись уперед-назад. Плескатоголовець глупів на Слеба очима, сповненими жаху та сум’яття, а пальцями обережно стискав стрілу з залізного дерева, яка збоку вп’ялася йому в шию. У горлянці йому хрипіло й булькотіло. Кров ринула з рани на його чорне вбрання. За мить Браґкнот заточився назад і, перевалившись через край містка, без крику шугнув униз.
Друга стріла свиснула над Слебовою головою і застрягла в широкій балці за його спиною. Третя розбила підвісного ліхтаря. Ще дванадцять, чи й більше, стріл просвистіли в повітрі й задрижали там, де влучили.
— На містки! — ревнув Слеб. — Напад на вежу!
— Що там таке?.. Що діється? — загукало кілька голосів вище й нижче Слеба.
— Ген там! — закричав хтось із вищого містка, показуючи на хмару, що вже огорнула вежу.
— Небесний корабель! — гаркнув ще хтось.
— Він поверта сюди! — загорлав ще один Сторож Ночі, дивлячись у далекогляд. — І в нього важка зброя на борту!
Деренчливо заголосила сирена, потім ще одна й ще. І ось уже по всій Вежі ночі загаласували Сторожі, відповідаючи на заклик до зброї.
Слеб сторчголов кинувся у вежу з містка, де його міг бачити ворог. Незграбно ковзаючи по слизьких дошках, добіг до дверей і перекотився через поріг. І вчасно! Позад нього щось спалахнуло, гучно хряснула деревина. Вогненне ядро з залізного дерева відбило містка обік вежового корпусу, і вся прибудова перевертом полетіла додолу.