Як заводна лялька, Делсі обернулася до хазяйки.
— Скажіть йому, що я не піду, – мовила вона похмуро. – Скажіть, що я хвора або ще щось. Скажіть, що я не виходжу.
Зачинивши і замкнувши за хазяйкою двері, Делсі впала на ліжко так, що її чорне перо зім'ялось, і плакала десять хвилин. Генерал Кітченер був її єдиним другом. Він був для Делсі ідеалом рицаря. Він мав такий вигляд, немовби у нього було якесь приховане горе, а його чудові вуса були як мрія, і вона трохи боялася суворого, але ніжного виразу його очей. Траплялось, вона мріяла, що коли-небудь він зайде в цей будинок, і спитає про неї, і його шабля постукуватиме по ботфортах. Одного разу, коли якийсь хлопчак стукав ланцюжком по ліхтарному стовпу, вона навіть відчинила вікно й виглянула на вулицю. Але марно! Вона знала, що генерал Кітченер десь далеко в Японії веде свою армію проти диких турків. Ніколи він не вийде до неї із своєї позолоченої рамки. А проте один його погляд цього вечора переміг Піггі. Так, цього вечора.
Поплакавши, Делсі підвелася, зняла свою найкращу сукню і наділа старенький блакитний халатик. їй не хотілось обідати. Вона проспівала два куплети з «Саммі», потім дуже зацікавилась червоною плямкою на своєму носі. А тоді присунула стілець до розхитаного столу, витягла стару колоду карт і почала ворожити.
— Ти бачиш, от нахаба! – сказала вголос. – Я ж ніколи ні словом, ні поглядом не давала йому приводу так думати.
О дев'ятій годині Делсі витягла із скриньки бляшанку з печивом та маленьке горнятко з малиновим варенням і влаштувала бенкет. Вона запропонувала печиво з варенням генералові Кітченеру, проте він тільки подивився ні; неї, як сфінкс подивився б на метелика, якщо взагалі в пустелі є метелики.
— Не хочете, ну й не їжте, – сказала Делсі. – Але не задирайте носа і не докоряйте мені своїми очима. Подивилась би я, чи були б ви таким гордовитим та чванливим, якби вам довелося жити за шість доларів на тиждень.
Делсі наговорила грубощів генералові Кітченеру; це була погана ознака. Потім вона сердито повернула Бенвенуто Челліні лицем до стіни. То це вже можна було їй пробачити, бо Делсі завжди думала, що то Генріх VIII, поведінку якого вона не схвалювала.
О пів на десяту Делсі востаннє глянула на портрети на комоді, погасила світло і шмигнула в ліжко. Страшно засинати, глянувши на прощання тільки на генерала Кітченера, Уїльяма Мелдуна, герцогиню Мальборо та Бенвенуто Челліні.
Це оповідання, власне, нічим не закінчується. Кінець буде колись пізніше: Піггі знову запросить Делсі в ресторан, вона відчуватиме себе дуже самітною, генерал Кітченер, можливо, гляне інакше, і тоді…
Так от, як я вже казав, мені снилося, що я стояв недалеко від купки ангелів, здавалося, заможних, а полісмен взяв мене за крило і спитав, чи я не їхньої компанії.
— А хто вони? – спитав я.
— Як вам сказати? – промовив він. – Це люди, що наймали на роботу дівчат і платили їм п'ять чи шість доларів на тиждень. Ви з цієї зграї?
— Ні, ваша безсмертність, – сказав я. – Я тільки підпалив сирітський приют і вбив сліпого, щоб забрати його мідяки.
1. Одяг протестантських священиків.
2. Піггі – порося (англ.).
Роман біржового маклера
Пітчер, довірений клерк у конторі біржового маклера Гарві Максуела, дозволив своєму звичайно непроникному обличчю виразити деяку цікавість і здивування, коли о пів на десяту ранку до контори швидко увійшов його хазяїн у супроводі молодої стенографістки. Квапливо промовивши «доброго ранку, Пітчер», він кинувся до свого столу так, ніби збирався перестрибнути через нього, і відразу поринув у величезну купу листів та телеграм, що чекали на нього.
Молода стенографістка працювала у Максуела вже рік. Вона була красива жінка, але в цій красі не було нічогісінько від стенографічного. Вона зневажала пишність чарівної зачіски Помпадур. Вона не носила ні ланцюжків, ні браслетів, ні медальйонів. У неї не було такого вигляду, ніби вона завжди готова прийняти запрошення на обід. На ній була проста сіра сукня, яка, проте, рівно і скромно облягала її постать. І строгий чорний капелюшок-тюрбан прикрашало зелено-золоте перо папуги. Цього ранку вона наче світилась м'яким, сором'язливим світлом. Її очі замріяно сяяли, щоки були схожі на персиковий цвіт, на щасливому обличчі відбивалися спогади.
У своєму стриманому зацікавленні Пітчер помітив, що цього ранку вона поводиться трохи не так, як завжди. Замість пройти прямо до суміжної кімнати, де стояв її стіл, вона в нерішучості затрималась у конторі. Раз навіть підійшла до столу Максуела досить близько, щоб він міг помітити її.
Людина, що сиділа за столом, не була більше людиною. Це був заклопотаний нью-йоркський маклер – машина, яку рухали коліщата і пружини.
— Ну, в чому річ? Що таке? – різко спитав Максуел. Розпечатана пошта лежала на його столі, як кучугура бутафорного снігу. Гострі сірі очі його, байдужі та холодні, блиснули на неї майже неприязно.
— Нічого, – відповіла стенографістка і, всміхаючись, відійшла.
— Містер Пітчер, – звернулась вона до довіреного клерка, – містер Максуел казав вам учора про те, щоб прийняти нову стенографістку?
— Так, – відповів Пітчер. – Він велів мені знайти нову стенографістку. Вчора після обіду я сповістив у бюро, щоб вони сьогодні зранку прислали кілька зразків. Вже за чверть десята, а жоден модний капелюшок і жодна паличка ананасної жувальної гумки ще не з'являлась.
— Тоді я працюватиму, як завжди, – сказала молода жінка, – поки хтось прийде на моє місце.
І вона відразу пішла до свого столу й повісила чорний капелюшок-тюрбан з зелено-золотим пером папуги на звичайне місце.
Той, кому не доводилося бачити гарячкової діяльності заклопотаного манхеттенського маклера за роботою, ніколи не зможе бути справжнім знавцем антропології. Поет оспівує «повну годину славного життя». Година маклера не тільки повна, хвилини та секунди в ній тримаються за ремені і висять на буферах та підніжках. Сьогодні ж у Гарві Максуела був гарячий день. Телеграфний апарат почав конвульсивно розмотувати свою стрічку, телефон на столі слабував на хронічні припадки дзижчання. Контору заповнював натовп людей, які зверталися до нього через бар'єр – хто весело, хто різко, хто гнівно, хто схвильовано. Вбігали і вибігали посильні з листами й телеграмами, клерки контори бігали і стрибали, як матроси під час шторму. Навіть на обличчі Пітчера з'явилося щось схоже на пожвавлення.
На біржі бушували урагани та снігові бурі, виникали обвали, ожеледі та виверження вулканів, і усі ці стихійні нелади відбувалися в мініатюрі в конторі маклера. Максуел відсунув стілець до стіни й укладав угоди, танцюючи, як балерина на пуантах. Він стрибав від телеграфного апарата до телефону, від столу до дверей з професійною проворністю арлекіна.
Серед цього дедалі більшого напруження маклер раптом помітив перед собою закручений чубок золотавого волосся, над яким похитувався балдахін з оксамиту і страусових пер, сак із штучного котика та низку великих, завбільшки з добрячий горіх, коралів, на кінці якої, десь аж біля підлоги, висіло срібне сердечко. З цими аксесуарами була зв'язана самовпевнена молода особа. Поряд неї стояв Пітчер, готовий пояснити її появу.
— Це з стенографічного бюро, відносно місця, – сказав Пітчер.
Максуел обернувся; в руках у нього були папери і телеграфні стрічки.
— Якого місця? – спитав він, насупившись.
— Місця стенографістки, – відповів Пітчер. – Вчора ви сказали мені подзвонити в бюро, щоб сьогодні вранці прислали нову стенографістку.
— Ви збожеволіли, Пітчер, – сказав Максуел. – Як я міг дати вам таке розпорядження? Міс Леслі вже цілий рік, відколи вона тут, чудово працює. Місце за нею, поки вона сама не надумає відмовитись од нього. У нас нема вільних місць, мадам. Повідомте бюро, Пітчер, і нікого більше до мене не водіть…
Срібне сердечко з обуренням залишило контору, незалежно погойдуючись і зачіпаючи конторські меблі. Пітчер, вибравши хвилинку, зауважив бухгалтерові, що «старий» з кожним днем стає все більше неуважним та забудькуватим.