Розповідаючи цю історію, Джад неквапливо, але вправно змішував у певних пропорціях те, що брав із своїх торбочок та бляшанок. Наприкінці розповіді він поставив переді мною закінчений виріб кілька гарячих рум'яних млинців на олов'яній тарілці. З якоїсь таємної схованки видобув ще грудку добрячого масла й пляшку із золотавою патокою.
— А давно це було? – спитав я його.
— Три роки тому, – відповів Джад. – Тепер вони живуть на ранчо Дохлого Мула. Але нікого з них я відтоді більше не бачив. Кажуть, ніби Джексон Птиця прикрашав своє ранчо кріслами-гойдалками та фіранками весь час, поки морочив мені голову тими млинцями. Ну, я помалу прийшов до тями. Але хлопці й досі з мене потішаються.
— А оці млинці ти зробив за тим. славнозвісним рецептом? – спитав я.
— Кажу ж тобі: ніякого рецепта не було, – мовив Джад. – Хлопці так репетували про млинці, що й справді захотіли їх покуштувати, от я й вирізав цей рецепт із газети. Які вони тобі на смак, подобаються?
— Млинці чудові, – відповів я. – А ти чому не їси, Джаде?
Почулося зітхання.
— Я? – перепитав Джад. – Я їх і в рот не беру.
1. Палестина або Палестайн – містечко в Техасі.
Різдво з несподіванкою
Черокі називали батьком-засновником Жовтої Кирки. А Жовта Кирка – нозе поселення золотошукачів, побудоване з нетесаних соснових колод і парусини. Черокі був золотошукачем. Одного дня, поки його ослик гамував голод кварцем і сосновими шишками, Черокі вивернув кайлом самородок вагою тридцять унцій. Черокі застовпив ділянку, а сам, будучи людиною щирої і широкої вдачі, негайно розіслав усім своїм друзям-золотошукачам у трьох штатах запрошення приїхати сюди, де йому так пощастило.
Звісно, ніхто із запрошених не надіслав чемної відмови. І наїхало їх, шукачів золотої удачі, з Хілі, Солт-Рівера, Пекоса, Альбукерка, Фенікса, Санта-Фе – з усіх навколишніх поселень.
Майже тисяча золотошукачів застовпили ділянки і розмістилися на них, назвавши своє поселення Жовтою Киркою. Потім обрали комітет охорони громадського порядку й піднесли Черокі дарунок – ланцюжок для годинника з невеличких самородків.
За три години по тому золото на ділянці Черокі закінчилось. Виявилось, він застовпив не золотоносну жилу, а кишеню. Черокі кинув цю ділянку і заходився розробляти нові – одну за одною. Але йому все не щастило. Золотого піску, що його Черокі намивав за день, жодного разу не вистачало навіть на оплату рахунку в барі. А в тих, що недавно приїхали, все йшло чудово, і йому нічого не лишалось, як весело всміхатися й вітати їх з успіхом.
У Жовтій Кирці підібрався народ, що вмів поважати людей сильних духом. Тож друзі і спитали Черокі, чим вони можуть йому допомогти.
— Мені? – перепитав Черокі. – Думаю, не завадила б невелика позичка. Хочу спробувати щастя в Марипозі. Якщо натраплю на багату жилу, то відразу повідомлю. Ви ж знаєте – я не з тих, хто приховує удачу від друзів.
У травні Черокі склав своє нехитре майно на ослика й повернув його задумливу сиво-сіру морду на північ. Натовп поселенців провів його до умовної міської межі, і він під прощальні вигуки й побажання успіху рушив далі. В його кишенях було п'ять фляжок без жодної бульбашки повітря між корком і вмістом. Черокі просили не забувати, що в Жовтій Кирці для нього завжди знайдеться ліжко, яєчня з салом і гаряча вода, щоб поголитися, коли фортуна не захоче провідати його в Марипозі й погрітися з ним біля вогнища.
Черокі називали батьком-засновником Жовтої Кирки за тією системою, що виробилась у золотошукачів. Ніхто не вимагав свідоцтва про охрещення – кожен діставав своє прізвисько й без нього. Законне ім'я й прізвище вважалося особистою власністю людини, а щоб її легше було гукнути до шинку та якось відрізнити серед інших двоногих у синіх сорочках, громада надавала їй тимчасове звання, титул або прізвисько. Приводом для цих нспередбачених законом хрестин найчастіше були притаманні кожній людині особливості. До більшості легко прилипала назва тієї місцевості, звідки вони, за їхніми словами, прибули. Дехто голосно й зухвало називав себе Адамс, або Томпсон, чи ще якось, напускаючи туману на самих себе. Дехто хвалькувато й безсоромно розкривав своє справжнє ім'я, але це сприймалося як чванькуватість і не мало успіху серед золотошукачів. Один такий сказав, ніби він Честертон Л. К. Белмонт, і посвідчив це паперами, але йому рішуче запропонували ще до заходу сонця залишити поселення. Особливо розповсюджені були прізвиська Коротун, Криволапий, Техасець, Лежінь Білл, Рорджер-Непохмільний, Кривий Райлі, Суддя і Каліфорнія Ед. Черокі дали таке прізвисько тому, що він нібито прожив деякий час серед індіанського племені.
Двадцятого грудня поштар Болді прикотив у Жовту Кирку з приголомшливою новиною.
— Кого, ви думаєте, я бачив в Альбукерку? – спитав Болді, вмостившись на своє місце в барі. – Черокі. Одягнений, як той султан турецький, і смітить грішми наліво й направо. Ми з ним славненько погуляли й добряче набралися шипучки, хай їй грець, і Черокі за все платив готівкою. У нього кишені тріщать од грошей, бо напхані ними, як більярдні лузи кулями.
— Черокі, мабуть, знайшов багату жилу, – сказав Каліфорнія Ед. – От славний хлопець! Я радий за нього.
— Не завадило б тепер Черокі навідатись у Жовту Кирку й побачитися з давніми друзями, – докинув хтось сумним голосом. – Воно завжди так. Гроші – найкращий засіб відбити людині пам'ять.
— Стривайте, – знов озвався Болді, – я ще не все сказав. Черокі там, у Марипозі, натрапив на трифутову жилу і з кожної тонни руди намивав стільки золота, що можна їхати в Європу. Потім він цю жилу продав якомусь синдикатові за сто тисяч доларів готівкою, купив собі шубу з молоденьких котиків, червоні сани і… ану, вгадайте, що він збирається втнути?
— Різатися в карти, – виклав свій здогад Техасець, що не уявляв собі інших розваг.
— Ах, поцілуй скоріш мене, красуне! – проспівав Коротун, що носив у кишені чиєсь фото й не знімав яскраво-рожевої краватки навіть тоді, коли працював на ділянці.
— Купить салун, – вирішив Роджер-Непохмільний.
— Черокі повів мене до себе в кімнату, – вів далі Болді. – А там – гора дитячих барабанів, ляльок, ковзанів, мішечків з цукерками, стрибунців, заводних баранчиків, свкстульок і всякої всячини. І як ви думаєте, що він збирається робити з тим непотребом? Нізащо не вгадаєте. Так от Черокі мені сказав. Він надумав повантажити все те багатство на свої червоні сани і… – заждіть, заждіть, не кваптеся замовляти віскі! – і приїхати сюди, в Жовту Кирку, влаштувати тутешнім дітлахам – так-так, саме тутешнім дітлахам – різдвяну ялинку, роздати їм балакаючих ляльок, а розумним хлопчикам – великі набори столярних інструментів, словом, влаштувати таку ялинку і таке гуляння, які навіть не снилися жодній дитині на захід од мису Гаттераса!
По цих словах на кілька хвилин запала мертва тиша, її порушив бармен. Він вирішив, що настала слушна мить показати свою гостинність, і штовхнув по шинквасу батарею склянок, слідом за якими, хоч і не так стрімко, поповзла пляшка віскі.
— А ти йому сказав? – спитав золотошукач на прізвисько Трінідад.
— Та ні, – затинаючись, відповів Болді, – не сказав. Якось не наважився. Адже Черокі вже купив увесь той мотлох, заплатив за нього готівкою й дуже тішиться собою та своєю вигадкою… Ще й шипучки тої ми добряче хильнули. Ні, я нічого йому не сказав.
— Признатися, мене дивує, – озвався Суддя, чіпляючи ціпок з ручкою із слонової кістки на шинквас, – як наш друг Черокі міг так кепсько подумати про своє, сказати б, рідне місто!
— Пхе, всякі дива бувають на світі, – заперечив Болді. – Черокі виїхав звідси сім. місяців тому. Все могло статися за цей час. Та й звідки йому знати, що тут нема жодної дитини і, видно, не буде?