— Не знаю, – тихо проказав містер Пітерс, – мабуть, з цього нічого не вийде.
У відчинене вікно було видно цегляну стіну й брудні, безлюдні задвірки. І якби знадвору в кімнату не долинало тепле повітря, можна було б подумати, що в місті ще зима, так непривітно й похмуро зустрічали вулиці облогу весни. Але весна ніколи не приходить під гуркіт гармат. Вона робить підкопи, закладає міни – і, хочеш не хочеш, доводиться здаватись.
«Ну, спробую», – вирішив містер Пітерс і зробив кислу міну.
Підійшовши до жінки, він обняв її за плечі.
— Кларо, люба моя, –сказав він тоном, що не міг би обдурити й немовля, – навіщо нам сваритись і говорити одне одному всякі прикрості? Хіба ж ти не рибонька-голубонька моя?
Амур у своїй найголовнішій книзі відзначить ваш вчинок чорним хрестом, містере Пітерс. На вас лягає звинувачення у тяжкому злочині: у спробі пограбування і блюзнірській підробці найсвятіших слів Кохання.
Але весна зробила чудо. Сліпим завулком, попід темними похмурими стінами прокрався в кімнату на задвірках Провісник. Це було смішно, проте… і ви, сер, і ви, мадам, та й усі ми, грішні, попадаємо в цю пастку.
Червона, гладка, ридаюча, мов Ніобея або Ніагара, місіс Пітерс кинулась на шию своєму повелителеві і затопила його сльозами. Містер Пітерс з радістю витяг би долар із родинного сейфа, але його руки були притиснуті до боків міцними обіймами дружини.
— Ти мене любиш, Джеймсе? – спитала місіс Пітерс.
— Шалено, – відповів Джеймс, – але…
— Ти хворий! – вигукнула місіс Пітерс. – Ти такий блідий, у тебе такий стомлений вигляд!
— Я себе якось погано почуваю, – сказав містер Пітерс. – Я…
— Стривай, я знаю, що з тобою. Хвилинку, Джеймсе, я зараз…
Ще раз на прощання стиснувши чоловіка в обіймах так міцно, що він згадав «Непереможного турка», місіс Пітерс хутенько вибігла з кімнати й загуркотіла вниз по сходах.
Містер Пітерс засунув великі пальці за підтяжки.
— Чудово, – звернувся він до стелі. – Діло буде. Я й не думав, що моя стара може розм'якнути від таких дурниць. Хіба ж я не Клод Мельнот1? Тепер я певен, що долар мій. Але куди ж це вона побігла? Ага, мабуть, на другий поверх до місіс Мальдун розказати, що ми помирилися. Треба буде цей спосіб запам'ятати. М'яка, як мило. А Кід радив надавати їй стусанів.
Місіс Пітерс повернулася з пляшкою настоянки сарса-паріли.
— Яке щастя, що в мене був долар, – сказала вона. – Ти ж геть змарнів, серденько моє.
Містерові Пітерсу довелося проковтнути повну столову ложку цього зілля. Потім місіс Пітерс сіла йому на коліна і прошепотіла:
— Назви мене ще раз своєю рибонькою-голубонькою, Джеймсе.
Він сидів нерухомо, притиснутий до стільця новим втіленням богині весни.
Весна прийшла.
А в Юніон-сквері містер Регздейл та містер Кід, відчуваючи, що у них пересохло в горлі, совалися на лаві – нетерпляче ждали д'Артаньяна з доларом.
«Ех, шкода, що я її зразу не схопив за горлянку», – подумав містер Пітерс.
1. Персонаж п'єси Бульвер-Літтона «Дама з Ліона».
Поки чекає автомобіль
Коли почало смеркатися, в цей затишний куток невеличкого тихого парку знов прийшла дівчина в сірій сукні. Вона сіла на лаву й розгорнула книжку, бо ще з півгодини можна було розібрати літери.
Повторюємо: сукня на ній була сіра й досить простенька – простенька настільки, щоб не впадала в око бездоганність фасону і крою. Негуста вуаль оповивала схожий на тюрбан капелюшок і спадала на обличчя, що сяяло спокійною досконалою красою. Дівчина приходила сюди о цій порі і вчора, й позавчора, і хтось був, хто це знав.
Юнак, який знав про це, блукав поблизу, приносячи жертви великому ідолові – випадкові, і сподіваючись на його прихильність. І юнакові надії збулися: дівчина, перегортаючи сторінку, не втримала книжки, вона впала, відлетівши мало не на два кроки від лави.
Юнак миттю кинувся до книжки, підняв її і віддав власниці, суворо дотримуючись того особливого стилю, що процвітає в парках та інших публічних місцях і являє собою суміш галантності й надії, приборкуваних почуттям пошани до постового полісмена. Приємним голосом юнак наважився висловити кілька міркувань про погоду – звичайна тема, що допомагає почати знайомство, але нерідко стає причиною всяких нещасть, – і замовк, чекаючи вирішення своєї долі.
Дівчина неквапливо окинула поглядом його скромний охайний костюм і обличчя, що не вирізнялося нічим особливим.
— Можете сісти, якщо хочете, – сказала вона протяглим, звучним контральто. – Справді, сідайте, мені навіть приємно буде побалакати. Читати вже темно.
Раб випадку радо сів біля неї на лаву.
— Чи відомо вам, – спитав він, удаючись до форми, якою оратори звичайно відкривають у парку мітинг, – що ви найдивовижніша дівчина з усіх, яких я будь-коли бачив? Я ще вчора не зводив з вас очей. Невже ви, моя люба, не помітили, що ваші гарненькі оченята вразили декого в самісіньке серце?
— Хоч би хто ви були, – мовила дівчина крижаним тоном, – але прошу вас не забувати, що я – леді. Я вибачаю вам ваші слова, бо вони, без сумніву, є наслідком непорозуміння. Може, у вашому колі й заведено думати, що коли дівчина запрошує сісти поруч, то цим вона дає право називати себе «моя люба». Але якщо це так, то я беру своє запрошення назад.
— Вибачте мені, будь ласка, – благально вигукнув молодик. – Самовдоволений вираз його обличчя змінився на покаянний і покірливий. – Я дуже винен перед вами, але… знаєте, в парку часто гуляють дівчата, які, розумієте… ні, ви, звісно, цього не розумієте… але…
— Облишмо цю тему, будь ласка. Звісно, я це розумію. Ви краще розкажіть мені ось про цих людей, що сунуть в усіх напрямках, по всіх цих доріжках. Куди вони йдуть? Куди поспішають? І чи вони щасливі? Як ви гадаєте?
Юнак миттю втратив грайливий тон. Він не зрозумів, яку роль йому призначено, і надумав поки що зайняти очікувальну позицію.
— Так, цікаво стежити за ними, – відповів він, вирішивши нарешті, що вловив настрій своєї співрозмовниці. – Чудесна загадка. Одні йдуть вечеряти, інші… гм… інші в якісь інші місця. Хотілося б знати, як вони живуть, що переживають.
— Саме це мене зовсім не цікавить, – сказала дівчина. – Я приходжу сюди посидіти тільки для того, щоб почути, як б'ється велике серце людства. Моє життя тече в середовищі, де ніколи не чути його ударів. Скажіть, чи здогадуєтесь ви, чому я так розмовляю з вами, містере…
— Паркенстекер, – підказав юнак, глянувши на неї очима, в яких світилося запитання і надія.
— Е ні, – сказала дівчина і, всміхаючись, посварилася на нього гарненьким пальчиком, – це прізвище надто добре всі знають. Так важко перешкодити газетам друкувати деякі прізвища. І навіть портрети. Ця вуалетка й капелюшок моєї покоївки дають мені можливість зберегти «інкогніто». Коли б ви тільки знали, як шофер дивиться на мене, вважаючи, що я не помічаю його поглядів. Адже небагато таких прізвищ, які, так би мовити, належать до святая святих нашої країни. П'ять чи шість, не більше, і моє завдяки випадкові народження – серед них. Я кажу все це вам, містере Стекенпот…
— Паркенстекер, – несміливо поправив хлопець.
—…кажу, містере Паркенстекер, тому що мені захотілося хоч раз у житті поговорити із звичайною людиною, людиною, не зіпсованою нікчемним блиском багатства і свідомістю свого так званого «високого суспільного становища». О, ви не повірите, як мені набридли гроші. Весь час гроші, гроші й гроші! А як я стомилася від тих, хто оточує мене! Це якісь маріонетки, всі на один копил. Мене аж нудить від розваг, коштовностей, виїздів, товариства, від усяких розкошів.
— А мені завжди здавалося, – нерішуче мовив юнак, – що гроші – річ приємна.
— Зрозуміло, приємно жити в достатку. Та коли у тебе стільки мільйонів, що… – Вона закінчила фразу розпачливим жестом. – Усе це страшенно одноманітно і скоро набридає. Катання, обіди, театри, бали, вечори. І на всьому позолота надмірного багатства. Часом навіть дзенькіт льоду в моєму келиху з шампанським дратує мене до божевілля.