Містер Паркенстекер, здавалося, слухав її дуже зацікавлено.
— Я завжди любив, – сказав він, – читати і слухати про життя багачів і великосвітського товариства. Мабуть, я трошки сноб. Але я люблю мати точне уявлення про все, і, знаєте, мені завжди здавалося, що не лід кладуть у шампанське, а навпаки, пляшку з шампанським ставлять у лід.
Дівчина засміялась мелодійним сміхом – його зауваження, очевидно, неабияк її потішило.
— Річ у тому, – пояснила вона поблажливо, – що ми, люди заможного класу, часто розважаємось тим, що порушуємо загальновизнані норми. Нині модно класти лід у шампанське. Це дивацтво ввійшло у звичай після обіду в Уолдорфі, даного на честь якогось татарського князя. Але скоро, мабуть, вигадають і ще щось. Ну от, наприклад, на цьому тижні на званому обіді на Медісон-авеню біля кожного прибору поклали зелену замшеву рукавичку, яку всі надівали, коли їли оливки.
— Тепер я бачу, – смиренно згодився молодик, – що всі ці тонкощі, всі розваги інтимних кіл високого товариства нам, простим людям, невідомі.
— Іноді, – вела дівчина далі, легеньким кивком голови прийнявши його слова про необізнаність із життям високого товариства, – іноді мені спадає на думку, що якби я могла покохати, то тільки чоловіка, нижчого за мене своїм суспільним становищем. Трударя, а не неробу. Але, безперечно, вимоги кастовості й багатства виявляться сильніші за мої нахили. Зараз мені докучають двоє. Один – німецький можновладний герцог. Кажуть, ніби такої буйної вдачі і такий жорстокий, що довів свою жінку до божевілля. Другий претендент – англійський маркіз, такий бундючний та користолюбний, що я, мабуть, віддам перевагу жорстокості герцога. Але нащо я все це вам розказую, містере Покенстекер?
— Паркенстекер, – ледь чутно поправив юнак. – Ви не уявляєте собі, як я ціню ваше довір'я.
Дівчина подивилась на нього холодним, байдужим поглядом, що недвозначно підкреслив різницю в їхньому суспільному становищі.
— Яка у вас професія, містере Паркенстекер? – спитала вона.
— О, дуже скромна. Але я маю надію досягти дечого в житті. Скажіть, ви не жартували, коли говорили, що могли б покохати чоловіка, становищем нижчого за вас?
— Звичайно, я говорила серйозно, але ж я сказала «могла б», а тут, ви ж бачите, і великий герцог, і маркіз. Певна річ, ніяка професія не видалась би мені скромною, аби сама людина дуже мені подобалась.
— Я працюю в ресторані, – оповістив містер Паркенстекер.
Дівчина трохи здригнулась.
— Але ж ви не офіціант? – спитала вона майже з благанням у голосі. – Звісно, будь-яка праця благородна, тільки розумієте, особисте обслуговування, лакеї і…
— Ні, я не офіціант, я касир у… – Навпроти, на вулиці, що тяглася по другий бік парку, яскраво сяяла електричними лампочками вивіска «Ресторан». – Он бачите, у тому ресторані.
Дівчина глянула на маленький годинник на браслеті тонкої роботи й поспішно підвелася. Вона сунула свою книжку у гарненьку сумочку, що висіла біля пояса й була трохи замала для книжки.
— А чого ж ви зараз не на роботі? – спитала дівчина.
— Сьогодні я працюю в нічній зміні, – відповів молодик, – у мене ще є вільна година. Але ж це не остання наша зустріч? Чи можу я сподіватись побачитися з вами?
— Незнаю. Можливо. Але навряд, щоб мені захотілося1 приїхати сюди ще раз. Ну, я поспішаю. Сьогодні треба бути на званому обіді, потім ложа в театрі… ах, знову те саме. Ви, може, помітили на розі біля парку білий автомобіль?
— З червоними колесами? – спитав хлопець, замислено насупивши брови.
— Так. Я завжди їжджу в цьому авто. П'єр зараз чекає на мене біля входу. Він певен, що я купую щось у магазині по той бік парку. Уявляєте, яка це неволя, а не життя, коли доводиться обдурювати навіть власного шофера? До побачення.
— Вже зовсім темно, – сказав містер Паркенстекер, – а в парку вештається стільки всяких нахаб. Дозвольте мені провести…
— Якщо ви хоч трохи зважаєте на мої бажання, – твердо відказала дівчина, – то сидітимете на цій лаві ще хвилин десять після того, як я піду. Не те що я вам не довіряю, але ви ж, мабуть, знаєте, що на автомобілях звичайно ставлять монограму власника… Ну, ще раз до побачення.
Швидкою ходою, проте з гідністю вона рушила темною алеєю. Молодий чоловік дивився вслід її граціозній постаті. Ось вона вийшла з парку на тротуар і пішла до рогу, де стояв автомобіль. Тоді він, не вагаючись, по-зрадницькому почав скрадатися поміж дерев і кущів парку, назирці за дівчиною, йдучи паралельно по вулиці, якою йшла вона.
Дійшовши до рогу, дівчина обернулась, мимохідь глянула на автомобіль і, поминувши його, перетнула вулицю. Під захистом кеба, що стояв біля парку, хлопець спокійно стежив за кожним її рухом. Пройшовши трохи протилежним тротуаром, вона ввійшла в ресторан з сяючою вивіскою. Це був один з тих ресторанів, де все блищить, де все пофарбовано білою фарбою, де всюди скло і де можна дешево й шикарно пообідати. Дівчина пройшла через увесь зал і зникла десь у глибині ресторану, звідки невдовзі повернулась, але вже без капелюшка й вуалетки.
Каса ресторану містилась одразу ж біля скляних вхідних дверей. Руда дівчина, що сиділа за нею, встала з табурета й значуще подивилась на годинник. Дівчина в сірій сукні сіла на її місце.
Молодик засунув руки в кишені й повільно пішов назад. На розі він зачепив ногою маленьку книжку, що валялася на землі. По яскравому малюнку він упізнав книжку, яку читала дівчина в сірому. Неуважно підняв її і побачив, що то були «Нові казки Шехерезади» Стівенсона. Хлопець кинув її в траву і трохи постояв у нерішучості. Потім сів у білий автомобіль з червоними колесами, відкинувся на подушки і сказав шоферові троє слів:
— До клубу, Анрі.
Комедія цікавості
Всупереч твердженням усіх охочих до метафор, можна врятуватися від смертельних випарів анчара, можна, якщо дуже пощастить, підбити око василіскові, можна навіть утекти від невсипущого Цербера або Аргуса; але ніхто, живий чи мертвий, не може уникнути погляду цікавої людини, яку сама природа наділила надзвичайно гнучкою, майже гумовою шиєю.
Нью-Йорк – місто роззяв. Звичайно, там є багато й таких, що йдуть своєю дорогою, наживаючи гроші й не дивлячись ні праворуч, ні ліворуч, але тут же, на вулицях, ви зустрінете й ту особливу породу людей, у яких, немов у марсіян, є тільки очі та органи пересування.
Ці раби цікавості злітаються на місце незвичайної події, як мухи, і вмить утворюють тісне коло, задихаючись, відштовхуючи одне одного і силкуючись пролізти наперед. Чи то робітник відкриває каналізаційний люк, чи попаде під трамвай житель північної околиці, чи маленький хлопчик, повертаючись додому з крамниці, впустить яйце, чи в тунель підземної залізниці провалиться будинок, чи якась дама загубить мідяка, що випаде крізь дірочку плетеної сумочки, чи полісмен забере телефон і записи бігових ставок з читальні Ібсенівського Товариства, чи то сенатор Діп'ю, або містер Чак Конорс вийде на прогулянку – словом, нехай станеться хоч одна з цих оказій, і ви побачите, як нестримним потоком, немов божевільні, на місце події рине плем'я цікавих.
Важливість події не має ніякого значення. Вони однаково зацікавлено й захоплено витріщають очі і на якусь хористку, і на людину, що малює рекламу пілюль від хвороб печінки. Вони утворюють міцний кордон і навколо якого-небудь клишоногого інваліда, й навколо автомобіля, що забуксував. їх мучить демон цікавості; це якісь зорові ненажери, що розкошують і гладшають за рахунок нещастя своїх ближніх. Вони дивляться, витріщившись, глипають своїми каламутними риб'ячими очима на нещастя, немов банькатий окунь на гачок з принадою.
Здавалося б, ці одержимі цікавістю вампіри мали б бути надто холодні, щоб спалахнути від вогняних стріл Амура. Однак зовсім несприйнятливих істот нам ще не доводилося бачити навіть поміж найпростіших. Отож чари кохання не минули двох представників і цього племені, і серця їхні запалали саме тоді, коли вони тиснулися в юрбі навколо розпростертого на землі тіла людини, яку переїхала підвода з пивом.