Енді погодився зі мною, і як приємно було бачити, що він не на жарт запалився бажанням зірвати махінацію з фальшивими грішми.
— Ти знаєш, Енді, – кажу, – в питаннях моралі я не вважаю себе побожною людиною чи фанатиком. Але я не можу сидіти склавши руки, коли людину, яка своїм потом, розумом, не боячись ризику, створила солідний бізнес, коли цю людину серед білого дня грабує якийсь безсовісний пройдисвіт, що загрожує суспільному добру.
— Правильно, Джеффе, – каже Енді. – Якщо Меркісон не передумає і поїде, ми ні на мить не покинемо його самого й покладемо край цьому нечистому ділу. Мені, як і тобі, дуже не хотілося б, щоб такі гроші попали, хтозна-куди.
І ми подалися до Меркісона.
— Ні, хлопці, – каже Меркісон, – не хочу я, щоб солодкі співи тих чікагських сирен розвіяв у мене перед носом літній вітерець. Я або витоплю смалець із тих ignis fatuus1, або пропалю дірку в сковороді. Але буду смертельно радий, якщо ви поїдете зі мною. Може, ви й справді станете в пригоді, коли мені доведеться згрібати всі оті поміняні гроші. Справді, друзі, я буду на сьомому небі, якщо ми поїдемо разом.
І ось Меркісон пускає в Грассдейлі чутку, нібито він їде з містером Пітерсом та містером Таккером на кілька днів до Західної Віргінії дивитися якісь залізні копальні. А сам телеграфує Дж. Сміту, що, мовляв, такого-то дня бажає потрапити в його тенета. І ми поспішаємо втрьох до Чікаго.
Дорогою Меркісон уже наперед тішиться передчуттям веселих пригод і приємних спогадів.
— У сірому костюмчику, – каже він, – на південно-західному розі Уобаш-авеню і Лейк-стріт... Він упускає газету, а я питаю, яка там сьогодні водичка. Ха-ха-ха! – І Меркісон хвилин п'ять трясеться зо сміху.
Але часом Меркісон раптом стає серйозний, ніби намагається прогнати від себе якісь гнітючі думки.
— Хлопці, – каже він, – я б і за десять тисяч доларів не згодився, аби про це діло довідалися в Грассдейлі. Тоді мені довелося б піти з торбою по світу. Але ж я знаю: ви хлопці чудові. Мені здається, – провадить він, – що обов'язок кожного громадянина – зробити все, щоб прибрати до рук отих розбійників, які обдурюють довірливих людей. Знатимуть вони в мене, чи тепла водичка! Дж. Сміт пропонує за долар цілих п'ять, і йому доведеться виконати цю умову, коли вже він напав на Білла Меркісона!
До Чікаго ми приїхали близько сьомої вечора. А з чоловіком у сірому костюмі Меркісон мав зустрітись о пів на десяту. Ми пообідали в готелі і пішли в номер Меркісона чекати призначеного часу.
— Ну, друзі, – каже Меркісон, – давайте гуртом помізкуємо і виробимо тактику розгрому нашого противника. А що як зробимо так. Я обмінююсь сигналами з тим сірим членом зграї, що приманює простачків, а ви, джентльмени, тим часом проходите мимо – так ніби випадкове, самі розумієте, – вигукуєте: «Здоров був, Мерке!», – дивуєтеся несподіваній зустрічі і по-дружньому тиснете мені руку. Потім я відвожу того типа вбік і кажу, що ви – теж із Грассдейла, звати вас Дженкінс і Браун, один держить бакалійну крамницю, другий торгує фуражем. Одне слово, порядні люди і теж не проти спробувати на чужині своє щастя. «Тоді беріть і їх з собою, – скаже, звісно, той тип, – якщо вже їм так кортить прилаштувати свої гроші». Ну, як вам подобається мій план?
— Що ти на це скажеш, Джеффе? – питає Енді й дивиться на мене.
— Гаразд, я скажу вам свою думку, – відповідаю я. – Я скажу ось що: давайте залагодимо це діло відразу, отут. Бо я не бачу причини марнувати час. – Потім дістаю з кишені свій нікельований револьвер тридцять восьмого калібру і кілька разів прокручую барабан. – Ану ти, безбожний, іродів, підступний кабан, – звертаюся до Меркісона, – клади на стіл свої дві тисячі. Та не барись, – кажу, – а то пошкодуєш. Я загалом чоловік м'якосердий, але часом і в мене терпець уривається. Через таких, як ти, – веду я після того, як Меркісон виклав на стіл гроші, – на світі і створено суди та в'язниці. Ти приїхав сюди забрати в людей їхні гроші. А хіба це виправдання, – питаю, – що вони збиралися обікрасти тебе? Ні, добродію, тобі однаково, кого оббирати, – чорта чи біса. Ти, – кажу, – вдесятеро більша сволота за того, що гендлює фальшивими доларами. Вдома ти ходиш до церкви і прикидаєшся добропорядним чоловіком, а тоді вирушаєш до Чікаго і обкрадаєш людей, що створили надійне, вигідне діло і вишукують таких нікчемних падлюк, до яких ти намагався сьогодні приєднатися. Звідки тобі знати, – кажу, – може, у того чоловіка з фальшивими доларами на руках велика сім'я, що тільки й живе надією на його вдачу? Ви нібито поважні, шановані люди, а самі такі дивитесь, де на дурничку підживитися, – кажу. – Це на вас у цій країні тримаються всякі фальшиві лотереї, підставні фірми, фондові біржі, перехоплювачі телеграм. Якби ви їх не підгодовували, вони б зникли самі по собі. А той чоловік з фальшивими доларами, якого ти збирався обчистити, – кажу, – може, він роками вчився свого ремесла? Щоразу він ризикує розпрощатися з усіма своїми грішми, свободою, а то й життям. А ти приїздиш сюди як преподобник, озброєний своєю респектабельністю й таємною адресою, і намагаєшся його ошукати. Якщо твої гроші дістануться йому, ти зразу в крик – поліція! А якщо його гроші дістануться тобі, він мовчки проковтне свою невдачу і понесе заставляти свій сірий костюмчик, аби заплатити собі за вечерю. Ми з містером Таккером тебе розкусили, – кажу я далі, – і приїхали сюди побачити, як ти дістанеш по заслузі. Ану забери від грошей руки! – кажу. – Ти, преподобний пес!
І я кладу дві його тисячі до внутрішньої кишені свого піджака. Ціла пачка по двадцять доларів.
— А тепер, – кажу далі Меркісонові, – діставай годинник. Ні, він мені не потрібен, – заспокоюю його. – Поклади годинник на стіл і сиди, поки він процокає годину. Тоді можеш устати. А як спробуєш наробити галасу чи встанеш раніше, ми роздзвонимо про тебе на весь Грассдейл. Мені здається, твоя репутація тобі дорожча, ніж дві тисячі доларів.
І ми з Енді пішли.
В поїзді Енді довго мовчав. Нарешті каже:
— Джеффе, можна поставити тобі одне запитання?
— Навіть двоє, – кажу я. – Чи хоч сорок.
— Коли ти все це придумав – іще до того, як ми вирушили з Меркісоном у дорогу?
— Ну звісно, – кажу я. – А то ж як? Хіба ти мав на думці не те саме?
Добрих півгодини Енді знов мовчить. Певне, бувають у нього хвилини, коли він зовсім не розуміє моїх правил добропорядності й систему моральної гігієни.
— Джеффе, – нарешті озивається він, – колись, як матимеш вільну часинку, будь ласка, накресль мені діаграму твоєї совісті. Тільки щоб з примітками, з поясненнями. Я б хотів час від часу нею користуватися.
1. Мандрівних вогників (лат.).
Свиняча етика
Зайшовши до курильного вагона трансконтинентального експреса, побачив там Джефферсона Пітерса, який один з усіх людей, що живуть на захід від річки Уобаш, має голову на в'язах і може ворушити одразу обома великими півкулями мозку та ще й мозочком на додачу.
Поле діяльності Джеффа не якесь там незаконне шахрайство. Удовам і сиротам його боятися нічого: він забирає тільки лишки. Найчастіше він полюбляє уподібнювати себе до мішені у вигляді пташки, в яку перший-ліпший марнотрат або нерозважливий вкладник може пошпурити кількома зайвими доларами. Знаючи, що на Джеффові голосові зв'язки добре впливає тютюн, я з допомогою двох грубезних і легкозаймистих сигар «брева» почув історію його останньої афери.
— В нашому ділі, – сказав Джефф, – найважче знайти благородного, надійного, бездоганно чесного партнера, з яким можна було б шахрувати спокійно. Найкращі фахівці, з якими мені випадало здійснювати ту чи іншу комбінацію, іноді вдавалися до крутійства.
Ось чому торік улітку я надумав податися в такий закутень, де ще не встиг побувати змій-спокусник, і глянути, чи не знайду там собі помічника, який має хист до злочинства, але ще не розбещений успіхом.
Натрапив я на одне містечко, здавалося, цілком підходяще. Жителі ще не знали про те, що Адама витурили з райського саду, й розкошували як в Едемі, даючи імена всіляким тваринам і вбиваючи гадюк. Містечко мало назву Маунт-Нібоу й розташоване було приблизно там, де сходяться разом Кентуккі, Західна Віргінія та Північна Кароліна. Як? Ці штати не межують між собою? Дарма, в усякому разі десь там поблизу.