— Ну й ну! – кажу я. – Може, ви й справді хворі на клептосвинію. Але хто знає, може, коли ми виберемось із смуги, де розводять свиней, ваше серце схилиться до якогось вищого й прибутковішого злочинства. Проте я ніяк не можу втямити одного: нащо вам обтяжувати своє сумління такою паскудною, недоумкуватою, зловредною, верескливою скотиною?
— Це через те, Джеффе, – каже він, – що ви не відчуваєте симпатії до поросят. Ви не розумієте їх так, як я. Ось це, приміром, обдароване непересічними розумовими здібностями й інтелектом. Щойно воно пройшлося по кімнаті на задніх ногах.
— Гаразд, я йду спати, – кажу. – Постарайтесь, якщо зумієте, вмовити свого любого інтелектуала, щоб він трохи вгамувався.
— Порося було голодне, – каже Руф. – А тепер воно засне й не кричатиме.
Я завжди перед сніданком читаю ранкову газету, якщо тільки опиняюся в такому місці, де поблизу є друкарська машина чи хоча б ручний верстат. Другого дня я встав рано і знайшов на парадному ґанку «Лексінгтонський щоденник», його щойно приніс листоноша. Мені насамперед упала в око об'ява на першій сторінці:
П'ЯТЬ ТИСЯЧ ДОЛАРІВ ВИНАГОРОДИ
Зазначена сума буде виплачена без жодних розпитувань тому, хто поверне – живою й неушкодженою – славнозвісну європейську вчену свиню на прізвисько Беппо, яка пропала чи була вкрадена учора ввечері з виставочного павільйону цирку братів Бінклі.
Дж. Б. Теплі, комерційний директор цирку.
Я ретельно згорнув газету, поклав її у внутрішню кишеню й пішов до Руфа. Він був уже майже одягнений і годував свиню рештками молока та яблучним лушпинням.
— Здрастуйте, здрастуйте, доброго ранку всім вам! – вітаюсь я весело й приязно. – То ми вже на ногах? І поросятко снідає? Що ви збираєтеся з ним робити, Руфе?
— Запакую його в корзину, – каже Руф, – і відішлю моїй мамі в Маунт-Нібоу. Все ж буде їй якась забава, поки я вернусь.
— Яке чудове поросятко! – кажу я, чухаючи йому спину.
— А вчора ви обзивали його всякими поганими словами, – каже Руф.
— То ж учора, – відповідаю, – а сьогодні воно здається набагато кращим. Бачите, я виріс на фермі й дуже люблю свиней. Але я завжди лягав спати із заходом сонця й ніколи не бачив жодної свині при світлі лампи. Ось що я зроблю, Руфе, – кажу, – я дам вам за цю свиню десять доларів.
— Мабуть, я не продам цієї свинки, – каже він. –. Будь-яку іншу продав би, тільки не цю.
— А чому не цю? – питаю, потерпаючи від страху, що він уже щось пронюхав.
— А тому, – відказує Руф, – що це був найвидатніший подвиг у моєму житті. Ніхто інший не зміг би цього зробити. Якщо колись у мене буде сім'я і діти, то я сидітиму біля каміна й розповідатиму їм, як їхній тато украв свиню з напхом напханого людьми цирку. А може, і онукам розповідатиму. Мовляв, знай наших. А було це так, – каже він, – там стоять два намети, з'єднані між собою. Свинка лежала на помості, прив'язана маленьким ланцюжком. У другому наметі я побачив велетня і даму, геть порослу кудлатим сивим волоссям. Я взяв свинку й поповз назад під брезентом, а вона хоч би тобі писнула, сиділа тихше від миші. Я сховав її під піджак і пройшов повз добру сотню людей, поки вибрався на темну вулицю. Ні, мабуть, що я не продам цієї свинки, Джеффе. Я хочу, щоб мама зберегла її, це буде доказ мого великого подвигу.
— Свиня не проживе стільки років, – кажу я. – Навряд чи вона дотягне до того часу, коли ви почнете розповідати біля каміна свої старечі байки. Вашим онукам доведеться повірити вам на слово. Я даю вам за цю тварину сто доларів.
Руф глянув на мене здивовано.
— Свиня не може становити для вас такої цінності, – каже він. – Нащо вона вам?
— Розумієте, – відповідаю я, – з першого погляду, мало хто, побачивши мене, подумає, що я артист. І все ж у мені є артистична струнка. Я колекціоную свиней. Об'їздив увесь світ у пошуках рідкісних свиней. В долині Уобаш я тримаю ціле свиняче ранчо, а в ньому представники мало не всіх надзвичайних порід – від мериноса до польсько-китайських. Ця свиня, Руфе, – кажу я, – по-моєму, дуже цінної породи. Я гадаю, що це справжній беркшир. Ось чому мені хочеться придбати цю свинку.
— Я б з дорогою душею зробив вам послугу, – каже Руф, – але в мене теж артистична натура. Бо коли людина може так віртуозно вкрасти порося, то вона – артист. Поросята – моє натхнення. Особливо це. Я не віддам його навіть за двісті п'ятдесят доларів.
— Але послухайте, – кажу я, витираючи з лоба піт. – Для мене важить не так меркантильний бік справи, як мистецтво; і не стільки мистецтво, як любов до ближнього. Будучи експертом і аматором свиней, я вважаю за свій громадянський обов'язок придбати цю беркширську свиню для моєї колекції. Авжеж, сама свиня таких грошей не варта, але, виходячи з етики свиней як друзів і перших помічників людства, я пропоную вам за неї п'ятсот доларів.
— Джеффе, – відказує цей поросячий естет, – справа не в грошах, а в почутті.
— Сімсот, – кажу я.
— Хай буде вісімсот, – каже Руф, – і я вирву це почуття із свого серця.
Я поліз до свого потайного пояса по гроші й відрахував йому сорок купюр по двадцять доларів.
— Я візьму її до себе в кімнату, – кажу, – і замкну, поки ми снідатимемо.
Я взяв свиню за задню ногу. Вона страшенно закувікала, немов паровий орган у цирку.
— Дайте-но я, – каже Руф, бере свиню під пахву, притримує її рукою за писок і несе до моєї кімнати, як спляче немовля.
У Руфа, відколи я причепурив його, з'явилася просто-таки хвороблива пристрасть до франтівства. Після сніданку він сказав мені, що піде до Місфіцького купити собі бузкові шкарпетки. Тільки-но він пішов, я заметушився, немов однорукий інвалід у кропив'яній пропасниці, коли він клеїть шпалери. Найняв старого негра з шарабаном; ми сунули свиню у мішок, зав'язали його мотузком і поїхали до цирку.
Джорджа Б. Теплі я знайшов у невеликому наметі біля відкритого віконечка. Це був огрядний чоловік з гострими очима, здоровенним діамантом на чотири карати на червоному жакеті і в чорній ярмулці.
— Ви Джорж Б. Теплі? – питаю я.
— Можу заприсягтися, що це я, – відповідає він.
— Так от, я привіз, – кажу.
— Висловлюйтеся точніше, – просить він. – Ви привезли морських свинок для азіатського удава чи люцерну для священного буйвола?
— Ні те, ні друге, – кажу. – Я привіз вам учену свиню Беппо, онде вона в мішку в моєму шарабані. Сьогодні вранці я натрапив на неї в моєму палісаднику, вона підривала квіти. Якщо для вас однаково, я хотів би одержати належні мені п'ять тисяч доларів великими банкнотами.
Джордж Б. Теплі вискакує із свого намету і просить мене йти за ним. Ми ввійшли в один із виставочних павільйонів. Там на сіні лежить чорна, як смола, свиня з рожевою стрічкою круг шиї і їсть моркву із рук якогось чоловіка.
— Гей, Маке! – гукає Джордж Б. Теплі. – Сьогодні вранці нічого не скоїлося з нашою всесвітньовідомою?
— З нею? Ні! – каже Мак. – У неї апетит, мов у хористки о першій годині ночі.
— Звідки у вас ці фантазії? – звертається до мене Теплі. – З'їли вчора на ніч забагато свинячих котлет?
Я виймаю газету й показую йому об'яву.
— Фальшивка! – заявляє він. – Нічого про це не знаю. Ви ж самі бачили, як прекрасне всесвітньовідоме диво чотириногого царства споживало з надприродною мудрістю свій ранковий сніданок; воно не пропало, і його не вкрадено. А тепер бувайте здорові!
Догадавшись про все, я сів у шарабан і звелів дядечкові Неду їхати до найближчої алеї. Там я вийняв свиню з мішка, поставив її на землю рилом уперед, старанно прицілився і дав їй такого копняка, що вона вилетіла з другого кінця алеї – на двадцять футів попереду від свого вереску.
Потім, заплативши дядечкові Неду п'ятдесят центів, я пішов до редакції газети. Мені хотілося почути голу, неприкрашену правду. Я покликав до віконця агента по прийому об'яв.
— Ми побилися об заклад і хочемо знати, хто виграв, – кажу я. – Чи не був той чоловік, який учора ввечері дав оцю об'яву, опецькуватий, з довгими чорними вусами і кульгавий?
— Ні, – відповідає. – На зріст він приблизно шість футів і чотири з половиною дюйми, волосся у нього кукурудзяного кольору, а вифранчений, немов оранжерейна квітка.