Незабаром Огден дістає сулію бурбонського, і про овець уже ніхто не згадує.
— Ви не пам'ятаєте, з місяць тому в газетах писали, – каже він, – про пограбування швидкого поїзда Канзас – Техас? Кур'єра поранено в плече й забрано тисяч п'ятнадцять доларів валютою. І кажуть, що все це діло рук однієї людини.
— Ніби щось пригадую, – кажу. – Але подібні речі трапляються так часто, що вони не затримуються надовго в пам'яті техасця. І що було далі? Грабіжника заскочили на гарячому, його догнали, схопили, віддали до суду?
— Йому пощастило втекти, – каже Огден. – А сьогодні я прочитав у газеті, що поліція напала на його слід десь у наших краях. Річ у тім, що всі вкрадені банкноти однієї серії – це перший випуск Другого Державного банку міста Еспінози. Поліція простежила, де грабіжник витрачав ці гроші, і слід привів сюди.
Огден наточує з сулії ще бурбонського й підсовує пляшку мені.
— По-моєму, – кажу я, ковтнувши ще наперсток королівського трунку, – цей залізничний грабіжник зовсім не кретин, якщо вибрав ці краї для тимчасової схованки. Овече ранчо, – кажу, – найкраща схованка. Кому спаде на думку шукати такого запеклого злочинця серед співучих пташок, ягнят і польових квіточок? А, до речі, – кажу я, вдаючи, ніби придивляюся до Генрі Огдена, – чи були в пресі якісь зовнішні прикмети цього бандюги-одинака? Скажімо, вказівки на зріст, комплекцію, кількість коронок у роті чи фасон одягу?
— Нічогісінько, – відповідає Огден, – він був у масці, й ніхто його як слід не роздивився. Але відомо, що то славнозвісний залізничний грабіжник на прізвисько Чорний Білл, бо він завжди промишляє сам, і ще у вагоні знайшли носовичок з його монограмою.
— Хоч би там як, – кажу я, – а Чорний Білл мені подобається. Що за шикарна ідея загубитися серед овечих просторів! По-моєму, його не знайдуть.
— Оголошено винагороду в сумі тисячі доларів тому, хто його спіймає, – каже Огден.
— Чхав я на ці гроші, – кажу я, дивлячись містерові Вівчареві просто в очі. – 3 мене досить і дванадцяти доларів на місяць, які я одержую у вас… Мені потрібно перепочити і ще відкласти якийсь долар на квиток до Тексаркани, де проживає моя овдовіла матінка. Якби Чорний Білл, – веду я далі, багатозначно дивлячись на Огдена, – скажімо, місяць тому забився сюди… і купив невеличке овече ранчо, і…
— Годі, – каже Огден, підводячись із стільця й люто блискаючи скельцями окулярів. – Ви натякаєте на…
— Нічого схожого, – кажу я, – ні на що не натякаю. Просто беру гіпотенузу. Повторюю: якби Чорний Білл забився сюди, й купив овече ранчо, і найняв мене няньчити ягнят, і при тому поводився б зі мною чесно й по-товариському, як оце ви, то йому не треба було б мене остерігатися. По-моєму, людина завжди людина, хоч би якї ускладнення вона мала з вівцями чи залізницею. Тепер ви знаєте мою точку зору.
Пика в Огдена почорніла – ну чисто тобі кавова гуща на дні казанка. Секунд за дев'ять він трохи відійшов і засміявся.
— Ви молодець, Сент-Клере, – каже. – Якби я був Чорним Біллом, то не побоявся б довіритись вам. Давайте ще раз у сімку. Якщо, звісно, ви не гидуєте зіграти в карти з залізничним грабіжником.
— Я вже виклав вам свої погляди в усній формі, – кажу, – і без ніяких задніх думок.
Тасуючи після першої партії, я ніби ненароком запитую Огдена, звідки він.
— О, – відповідає він, – я з долини Міссісіпі.
— Гарне місце, – кажу я. – Часто, бувало, зупинявся. Хоча простирадла там вогкуваті, а їжа просто нікудишня. А я, – кажу, – з Тихоокеанського узбережжя. Може, бували коли-небудь?
— Жахливі протяги, – каже Огден. – А ви якщо будете на Середньому Заході, то тільки згадайте моє ім'я, і вам дадуть грілку в постіль і наллють каву крізь ситечко.
— Гаразд, – відповідаю, – я ж не намагався випитати номер вашого особистого телефону чи дівоче прізвище вашої тітки, яка викрала пресвітеріанського священика з Камберленда. Нащо воно мені. Я тільки хотів сказати, що в руках у вашого чабана ви в цілковитій безпеці. Та не бийте винову карту чирвою, вгамуйте свої нерви.
— Досить про одне й те саме, – каже Огден і знову сміється. – Та якби я був Чорним Біллом і подумав, що ви мене запідозрили, то давно б порішив вас із вінчестера і цим вгамував свої нерви. Чи не так?
— Не обов'язково, – кажу я. – Той, у кого вистачило мужності самотужки пограбувати поїзд, не зробить такої дурниці. Я доволі блукав по світу і знаю: дружба у них на першому плані. Не те, щоб я нав'язувався вам у приятелі, містере Огден, – пояснюю, – бо хто ж я? Всього тільки чабан на вашому ранчо; але якби обставини були кращі, то ми б могли заприятелювати.
— Будь ласка, забудьте на деякий час овець, – каже Огден, – і зніміть колоду.
Минає ще днів чотири, і от якось, коли мої ягнята полуднували біля струмка, а я священнодіяв над кавою, переді мною виник, нечутно під'їхавши по траві, таємничий вершник у вбранні тієї особи, яку він намагався вдавати. Це був якийсь гібрид канзаського сищика, ковбоя Буффало Білла й гицеля з Батон-Ружа. Підборіддя й очі цього фрукта не говорили про те, що він має бойовий досвід, і я відразу збагнув, що це рядова нишпорка.
— Пасеш вівці? – питає він мене.
— Далебі, – відповідаю, – я так вражений вашою незвичайною кмітливістю, що в мене просто не вистачає духу твердити, ніби я підмальовую старовинну бронзу чи змазую велосипедні втулки.
— Не дуже ти схожий на чабана, як подивитися на тебе та послухати твою мову, – каже він.
— Зате ви, як послухати, розмовляєте точно так, на кого ви схожі.
Тоді він питає мене, у кого я працюю, і я показую йому на ранчо Чіквіто, розташоване за дві милі в тіні невисокого пагорба, а він повідомляє, що я розмовляю з помічником шерифа.
— Десь у цих краях ховається залізничний грабіжник на прізвисько Чорний Білл, – каже нишпорка. – Його вистежили до Сан-Антоніо, а може, й далі. Тобі не доводилося бачити тут якихось зайшлих людей або чути, що десь з'явився новий чоловік?
— Ні, не доводилося, – кажу я, – хіба що в мексіканському селищі на ранчо Люміс, на Фріо, з'явилась одна нова людина.
— Що ти знаєш про неї? – питає помічник.
— Їй три дні, – кажу я.
— А який на вигляд чоловік, у якого ти працюєш? – питає він. – Чи старий Джордж Ремі ще хазяйнує на ранчо? Він тут уже десять років розводить овець, але чогось йому не щастить.
— Старий продав ранчо і подався на Захід, – кажу йому. – Новий любитель овець купив у нього ранчо приблизно місяць тому.
— Який він зовні? – знову питає помічник шерифа.
— О, – кажу, – такий здоровенний гладкий датчанин, вусатий і носить сині окуляри. Не думаю, що він здатний відрізнити барана від бурундука. По-моєму, старий Джордж здорово його нагрів на цьому ділі.
Проковтнувши ще масу такої ж нелегкотравної інформації й дві третини мого обіду, помічник шерифа їде геть.
Увечері я розказую про цю зустріч Огденові.
— Вони стискають щупальця навколо Чорного Білла, – кажу я. І розповідаю про помічника шерифа, і про те, як я його зобразив помічникові, і що помічник про все це сказав.
— Нащо нам морочити собі голову заради Чорного Білла, – каже Огден. – У нас і своїх клопотів доволі. Дістаньте-но ліпше з полиці бурбонське – й випиймо за його здоров'я… якщо тільки, – гигоче він, – ви не відчуваєте ніякого упередження проти залізничних грабіжників.
— Я вип'ю, – кажу, – з будь-ким, хто не кине друга напризволяще. А я думаю, – веду далі, – що цей Чорний Білл саме такий. Тож випиймо за Чорного Білла, і щоб доля нам усміхнулась.
І ми випили.
А тижнів через два наспів час стригти овець. Я мав пригнати своїх вихованців на ранчо, а гурт кудлатих мексіканців мав зрізати з них хутро секаторами. Отож надвечір, напередодні прибуття цирульників, я погнав своїх недосмажених баранів долиною на горбок, де дзюрчить прудкий струмок, на ранчо, зачинив їх у кошарі й побажав їм приємних сновидінь.