Потім пішов до будинку. Генрі Огден, есквайр, спав, лежачи на своїй холостяцькій койці. Очевидно, його звалило з ніг антибезсоння, чи протинеспання, чи якась інша специфічна вівчарська хвороба. Рот його був роззявлений, жилетка розстебнута, і він сопів, як старий велосипедний насос. Дивлячись на нього, я поринув у меланхолійні роздуми.
«Величний Цезарю, – подумав я, – ти спиш і рота не стулив; дивись, щоб вітерець туди не залетів».
Сплячий чоловік – це видовисько, від якого ангели можуть пустити сльозу. Чого варті тоді його мозок, м'язи, заощадження, витримка, протекції й родинні зв'язки? Він відданий на поталу своїм ворогам, а тим паче – друзям. І вигляд у нього не привабливіший, ніж у запряженої в найманий екіпаж шкапи, що, прихилившись до столичного оперного театру, марить о пів на першу ночі про аравійські рівнини. А спляча жінка – то зовсім інша річ. Не має значення, який у неї вигляд, аби тільки вона перебувала в такому стані якомога довше.
Та хай собі, я випив бурбонського, свою порцію й Огденову, і зібрався якнайприємніше провести час, поки він задавав хропака. На столі валялися книжки на різні місцеві теми: про Японію, осушення боліт і фізичне виховання, а також лежала купка тютюну, що було дуже до речі.
Навтішавшись кількома самокрутками й гомеричним хропінням Генрі Огдена, я ненароком виглянув у вікно в напрямку загород для стрижки овець, де щось схоже на стежину відгалужувалося від чогось схожого на дорогу, що перетинала вдалині щось схоже на струмок.
Я побачив таку картину: п'ять вершників під'їжджали до будинку. В усіх поперек сідел рушниці, і з ними той самий помічник шерифа, що розмовляв зі мною на вигоні.
Їхали вони сторожко, розімкнутим строєм, тримаючи рушниці напоготів. Придивляюсь і визначаю, хто ватажок цих кінних охоронців закону і порядку.
— Добривечір, джентльмени, – кажу я. – Може, ви спішитесь і прив'яжете своїх коней?
Ватажок під'їздить до мене впритул і водить дулом своєї рушниці так, ніби хоче взяти на приціл увесь мій фасад.
— Стій, ні з місця, – каже він, – поки я з тобою належним чином не проведу відповідної бесіди.
— Стою, – кажу. – Я ж не глухонімий і не виявлятиму непослуху вашим розпорядженням.
— Ми розшукуємо, – каже він, – Чорного Білла, який у травні місяці цього року пограбував швидкий поїзд на Канзас-Техаській залізниці, привласнивши собі незаконно п'ятнадцять тисяч доларів. Ми обшукуємо всі ранчо й перевіряємо кожного підозрілого. Як твоє прізвище і що ти робиш на ранчо?
— Начальнику, – кажу я, – моя професія – Персіваль Сент-Клер, а звуть мене чабаном. Сьогодні я загнав до ксшари своє стадо телят… чи то пак ягнят. Завтра мають прибути нишпорки, щоб поголити їх, тобто постригти під машинку…
— Де господар ранчо? – питає мене ватажок.
— Один момент, начальнику, – кажу я. – Чи не було призначено, так би мовити, премії тому, хто спіймає цього запеклого злочинця, якого ви згадали у своїй передмові?
— Оголошено винагороду в сумі тисяча доларів, але тільки тому, хто його схопить і викриє. Що ж до якоїсь нагороди за повідомлення про його місцеперебування, то про це в оголошенні нічого не сказано.
— Схоже, днями буде дощ, – кажу я, втративши раптом всякий інтерес до розмови, і дивлюсь у лазурну блакить неба, де немає ані хмаринки.
— Якщо ти знаєш координати, дислокацію чи міграцію вищезгаданого Чорного Білла, – каже він своїм страшним поліцейським жаргоном, – то ти підлягаєш кримінальній відповідальності за приховування відомостей.
— Чув від проїжджого, – прикидаюсь я дурником, – що один мексіканець у крамничці Піджіна в Нуесесі казав одному ковбоєві на ім'я Джек, ніби він чув, що двоюрідний брат одного вівчаря два тижні тому в Матаморасі бачив Чорного Білла.
— Послухай-но, Язик за зубами, що я зроблю, – каже ватажок, прицінюючись поглядом, скільки можна буде у мене виторгувати. – Якщо ти наведеш нас на Чорного Білла, я заплачу тобі сто доларів з моєї власної… з наших власних кишень. Це немало, – каже він. – Адже по закону тобі нічого не належить. Ну, то як?
— Гроші на бочку? – питаю я.
Ватажок оперативно радиться зі своїми вояками. Вони вивертають кишені й досліджують їхній вміст. Усі гуртом натрусили сто два долари тридцять центів готівкою й купку жувального тютюну на тридцять один долар.
— Під'їдь, начальнику, ближче, – кажу я, – й нахилися нижче.
Він так і зробив.
— Я чоловік бідний і упосліджений, – кажу йому. – Ганяю, мов той пес, за дванадцять доларів на місяць, намагаючись не розпустити тварин, які тільки й думають про те, щоб порозбігатися. Я, – кажу, – ще не дійшов до такого занепаду, як штат Південна Дакота, але й моє становище – катастрофа для людини, яка досі бачила баранів хіба що у вигляді баранячих відбивних. Я зубожів тому, що не справдилися мої мрії, і ще в цьому винні енна кількість рому та особливого сорту коктейлю, який подають на Пенсільванській залізниці на всіх вокзалах від Скрантона до Цінціннаті: суміш сухого джину, французького вермуту, соку з одного лимона й добрячої дози померанцевої гіркої. Якщо колись побуваєте в тих краях, неодмінно скуштуйте. І все-таки, – кажу, – я ще ніколи не підводив друзів. Я був вірним їм, коли вони жили розкошуючи, і ніколи не зрікався їх, коли попадав у халепу, Але, – веду далі, – тут не зовсім дружба. Дванадцять доларів на місяць – це скоріше можна назвати далеким знайомством. Червоні боби й кукурудзяний хліб – це навряд чи підходяща пожива для дружби. Я бідний чоловік, – кажу, – і маю матір-удовицю в Тексаркані. В домі ви знайдете Чорного Білла, – кажу, – він спить на койці в кімнаті праворуч. Він той, хто вам потрібен; у цьому я пересвідчився з його слів і розмов. Зрештою до певної міри він був мені другом, – пояснюю, – і якби я не скотився так низько, ніякі скарби всіх копалень Гондоли не спокусили б мене зрадити його. Але, – кажу я, – щотижня половина бобів була червива, а дров завжди не вистачало.
— Ви краще йдіть обережніше, джентльмени, – попереджаю я. – Іноді він буває нестриманий, і, пам'ятаючи про його недавню професію, можна ждати всяких сервізів, якщо заскочити його зненацька.
Вершники злазять на землю, прив'язують своїх коней, знімають з передків усю амуніцію та іншу бойову техніку й навшпиньки заходять до будинку. А я дибуляю назирці, немов Даліла, коли вона вела Філіпа Стейна до Самсона.
Командир загону щосили термосить Огдена, щоб розбудити його. Тільки-но він схоплюється з койки, як іще двоє шукачів винагороди хапають його за руки й за ноги. Огден хоч худий, однак з біса міцний і, дарма що сили нерівні, так пригощає напасників, що любо-мило глянути.
— Що це значить? – питає він, коли його нарешті подужали.
— Ви попалися, містере Чорний Білле, – каже начальник. – Ото й усе.
— Це порушення закону, – заявляє Генрі Огден, розлютившись іще дужче.
— То було порушення закону, – відказує охоронець миру й добра. – Канзас-Техаський експрес вас не чіпав, а за пустощі з казенними пакунками по голівці не погладять.
Він умощується Генрі Огденові на живіт і починає старанно й скрупульозно нишпорити в його кишенях.
— Ви ще в мене попрієте за ці фокуси, – каже Огден, тим часом і сам уже добряче впрівши. – Я можу довести, хто я такий.
— Я теж можу, – каже ватажок і виймає з внутрішньої кишені піджака Огдена жменю новеньких банкнотів Другого Державного банку міста Еспінози. – Жодна з ваших фальшивих візитних карток не скаже більше, ніж ця валюта, якщо ви почнете викручуватись. А тепер вставайте, поїдете з нами спокутувати свою провину.
Генрі Огден злазить з койки й пов'язує краватку. Після, того як у нього знайшли банкноти, йому наче заціпило.
— Бач, до чого домудрувався, – захоплено каже шериф. – Зашився в таку діру й купив собі невеличке овече ранчо. Адже тут і голос людський рідко почуєш. Хитра схованка, я такої ще зроду не бачив, – каже він.
Один з його підручних іде до загороди для стрижки овець і знаходить там другого чабана, мексіканця на прізвисько Джон-Дивак; той сідлає Огденового коня, а всі шерифові помічники сідають на коней і, щільно оточивши свого бранця, ведуть його до міста, тримаючи зброю напоготові.