Огден перед від'їздом перепоручає ранчо Джонові-Дивакові й віддає йому накази, як стригти і де випасати овець, немовби збирається невдовзі повернутись. А години через дві можна було бачити, як певний Персіваль Сені-Клер, екс-чабан із ранчо Чіквіто, маючи в кишені сто дев'ять доларів – платню за роботу і гроші за кров, їхав у південному напрямку на іншому коні, вкраденому на тому самому ранчо.
Червоновидий чолов'яга замовк і прислухався. Вдалині між низьких пагорбів пролунав свисток товарного поїзда, що підходив до станції.
Гладкий обшарпаний чоловік поряд із ним чмихнув і несхвально похитав кудлатою головою.
— Що з тобою, Недопалку? – спитав червоновидий. – Знову киснеш?
— Ні, я не кисну, – відповів обшарпаний і знову чмихнув. – Тільки твоя розповідь мені не подобається. Ми з тобою приятелюємо п'ятнадцять років, щоправда, з різними проміжками, але досі я не чув, щоб ти кого-небудь видав поліції, ні разу не чув. А цей чоловік годував тебе, за його столом ти грав у карти, якщо казино можна назвати карточною грою. І все ж ти видав його поліції та ще й одержав за це гроші. Не думав я, що ти здатний на таку підлоту.
— Цей Генрі Огден, – озвався червоновидий, – найняв адвоката і за допомогою алібі та інших юридичних викрутасів довів, що він ні в чому не винен. Так я потім чув. Нічого з ним не сталося. Він робив мені послуги, і я видав його без особливої радості.
— А звідки ж банкноти, які були у нього в кишені? – спитав обшарпаний.
— Я тільки-но запримітив нишпорок, підсунув йому, – сказав чорвоновидий, – поки він спав. Чорний Білл – то був я. Не лови гав, Недопалку, онде наш персональний. Ми виліземо на буфери, поки паровоз набиратиме воду.
Мить перемоги
Бенові Гренджеру, ветеранові війни, двадцять дев'ять років, і з цього можна визначити, про яку війну йдеться1. Тепер він головний крамар і поштмейстер у Кадізі, маленькому містечку, над яким весь час віють вітри з Мексіканської затоки.
Бен допоміг вибити іспанців з їхньої цитаделі на Великих Антільських островах, а потім, обійшовши пішки півсвіту в чині капрала, промарширував як учитель по палючих тропічних коридорах коледжу просто неба, де американці навчали філіппінців послуху. Нині, перекувавши багнет на ніж для різання сиру, він збирає гурток приятелів не в густих джунглях Мінданао, а в затінку своєї веранди з гладенько обструганих дощок. Бен завжди більше цікавився ділом, аніж словами, але залюбки також розглядав і зважував мотиви вчинків, про що свідчить ця його розповідь.
— Що, на вашу думку, – спитав він мене одного місячного вечора, коли ми сиділи в його крамниці серед ящиків та бочок, – що змушує чоловіків наражатися на небезпеку, знегоди, голод, бій, кулі і таке інше? В ім'я чого чоловік іде на це? Чому він намагається перевершити своїх ближніх, чому прагне бути хоробрішим, сильнішим, відважнішим і винятковішим навіть за своїх найкращих друзів? Що його спонукає до цього? Заради чого він робить усе це? Мабуть, не заради свіжого повітря й моціону. Чого, по-вашому, Білле, сподівається, загалом кажучи, середньоарифметичний чоловік, коли пнеться із шкури на базарних площах, форумах, передовій, полях бою, майданчиках для гри в гольф, бігових доріжках та інших аренах цивілізованого й дикунського світу?
— По-моєму, Бене, – відповів я розважливо, – можна спокійнісінько звести всі мотиви, які спонукають чоловіка шукати слави, до трьох: по-перше, честолюбство, тобто прагнення до загального захвату й оплесків; по-друге, жадібність, тут насамперед важить матеріальний бік успіху; і по-третє, кохання до жінки, яку він має чи хоче мати.
Бен розмірковував над моїми словами, а пересмішник на верхівці мескитового дерева біля веранди вивів тим часом дюжину трелей.
— Ваше визначення, – мовив Бен, – досить вичерпне, якщо виходити з правил, викладених у прописах і хрестоматіях з історії. А я мав на думці Віллі Роббінса, давнього свого знайомого. Якщо хочете, я розповім вам про нього, поки ще не зачинив крамниці.
Віллі був у нашій компанії в Сан-Огестіні. Я служив тоді прикажчиком у Брейді й Мерчісона, оптова торгівля одягом і продовольством для ферм. Ми з Віллі належали до одного танцювального клубу, одного спортивного товариства й однієї військової роти. Він грав на трикутнику в нашій музичній капелі, яка тричі на тиждень учиняла десь у місті бешкет.
Ім'я Віллі пасувало йому надзвичайно. В літньому костюмі він важив не більше, як сто фунтів, обличчя мав таке простодушне, що кожен, хто бачив його, мимоволі згадував дитячу пісеньку про Мері та її овечку.
А от до дівчат він був такий ласий, що заради них поліз би навіть на колючий дріт. Вам, либонь, траплялися такі типи: химерне поєднання боягузства й відваги; важко сказати, чого в них більше – скромності чи нахабства. Проте вони ніколи не проґавлять ні найменшого шансу. Коли передбачалася, як пишуть у газетах, «радісна подія», Віллі завжди був тут як тут і сяяв, мов король на іменинах, і водночас був засмучений, мов сира устриця, подана на стіл з малосольними огірочками. Танцював він так, наче хтось йому спутав задні ноги; словник його налічував приблизно триста п'ятдесят слів, і їх йому вистачало на чотири танцювальні вечірки щотижня, але щоб відбути дві вечірки з морозивом і прийняти в неділю гостей, Віллі мусив удаватися до плагіату. Він бачився мені якимсь гібридом мальтійського котеняти, мімози і актора збанкрутілої трупи «Дві сироти».
Я змалюю вам його фізіологію і психологію, а потім продовжу свою розповідь.
Кольором шкіри й манерами Віллі скидався на жителя Кавказу. Волосся у нього було опалове, а говорив так, що нічого не розбереш. Голубуваті очі його були схожі на очі фарфорового песика, який стоїть у кутку на камінній поличці у вашої тітки Елен. Вдачу Віллі мав лагідну, і я ніколи не відчував до нього ворожості. Я не задирав його, як не задирали його й інші.
І що б ви думали, наш Віллі втнув? По вуха закохався в Майру Еллісон, найжвавішу, найшикарнішу, найспритнішу і найвродливішу дівчину в Сан-Огестіні, ось що! Вона мала найчорніші очі, найлискучіші кучері і найспокусливішу… Ні, ви помиляєтесь… Я не був її жертвою. Хоча міг бути… Просто я не настільки дурний. Бачив: її серце з самого початку полонив Джо Гренберрі. Решту залицяльників він випередив на кілька ліг і першим розірвав фінішну стрічку. З Майрою було вирішено, товар, як кажуть, було продано, запаковано й доставлено покупцеві.
Якось у Сан-Огестіні, у місіс Спреггінс, полковниці, влаштували вечірку з морозивом. Для нас, хлопців, на другому поверсі відвели велику кімнату, щоб ми мали де залишити капелюхи, причесатись і надіти чисті комірці, які ми тримали за підкладкою капелюхів, – коротше кажучи, навести лоск задля таких вишуканих оказій. Трохи далі по коридору була ще кімната, де чепурилися дівчата. Внизу ми, тобто члени сан-огестінського танцювально-розважального клубу, мали у вітальні п'ятачок – маленький майданчик для танців.
Віллі Роббінс і я були в роздягальні – здається, ми так називали цю кімнату, – коли Майра Еллісон вибігла з кімнати для дівчат і подріботіла коридором до сходів. Віллі саме стовбичив перед дзеркалом, зосереджено пригладжуючи русявого чубчика, який, певно, завдавав йому немало клопоту. Майра, як завжди, була життєрадісна й пустотлива. Зупинившись, вона просунула голову до нас. Безперечно, це була дуже гарненька дівчина. Але я знав, як прихильно вона ставиться до Джо Гренберрі. Віллі це теж знав, але все одно витріщав на неї очі і скрізь ходив за нею хвостиком. Він був настирливий, хоча це й не пасувало до його білявого волосся і ясних очей.
— Привіт, Віллі! – каже Майра. – Що це ви робите перед дзеркалом?
— Стараюсь набрати хвацького вигляду, – відповідає Віллі.
— Таж ви його ніколи не матимете, – каже Майра, заливаючись дошкульним сміхом – то був найдратішшвіший звук у світі, хіба що постукування порожньої фляги об край сідла дратувало мене дужче.
Коли Майра пішла, я глянув на Віллі. Обличчя у нього побіліло, мов сніг: безперечно, її репліка зачепила його, як кажуть за живе. Я не побачив у її словах нічого nособливо дошкульного для чоловічої гідності, а, проте, Віллі страшенно образився.