Віллі засміявся, і я зрозумів, що не допік йому.
— Таж усі, – каже він, – знали, що до цього йдеться. Я чув про це ще тиждень тому. – І він знову засміявся.
— Тоді чого, – питаю я, – ти як несамовитий уганяєш за сліпучою веселкою слави? Хочеш стати президентом чи, може, належиш до клубу самовбивць?
І раптом втручається капітан Сем.
— Досить теревенити, джентльмени, марш до казарми, – каже він, – а то відішлю вас під конвоєм на гауптвахту. Забирайтеся обидва! А втім, поки ви ще тут, хто з вас має трохи жувального тютюну?
— Ми пішли, Семе, – кажу я. – Вже пора вечеряти. А про що, по-твоєму, ми говорили? Я помітив, що ти закидаєш чимало гачків, сподіваючись піймати оту кульку, яку звуть славою… Що таке, власне, честолюбство? Заради чого день у день ризикувати головою? Що, по-твоєму, компенсує зрештою такий ризик? Я хочу вернутись додому, – кажу. – Мені байдуже, погорить Куба на цій війні чи випливе. Мені однаковісінько, хто правитиме цими чудовими островами – королева Софія Крістіна чи Чарлі Кальберсон. Своє прізвище я не хочу бачити в жодному списку, окрім списку тих, хто лишився живий. Але я не раз помічав, як ти, Семе, – кажу, – шукаєш бульбашку славнозвісності в гарматній горлянці. Якого дідька так старатися? Ти лізеш на рожен заради честолюбства, грошей чи задля якоїсь веснянкуватої дівчини, яка зосталася дома?
— Бачиш, Бене, – каже Сем, удаючи, ніби хоче вийняти шаблю з піхов, – я твій начальник і міг би віддати тебе до трибуналу за боягузство й спробу дезертирства. Але я не зроблю цього. Я скажу тобі, чому домагаюся підвищення в чині, звичайних військових почестей і контрибуцій, що належить переможцеві. У майора платня більша, ніж у капітана, а мені потрібні гроші.
— Дуже слушно! – відповідаю я. – Тепер усе зрозуміло. Твоя система гонитви за славою базується на дуже глибокому патріотизмі. Але я негоден збагнути, – кажу, – чому Віллі Роббінс, маючи досить заможних батьків і до останнього часу будучи таким сумирним та неохочим до публічної уваги, як кіт із сметаною на вусах, зненацька став бравим воякою з явними бретерськими нахилами. Щодо дівчини, то вона в даному разі виключається, бо вийшла заміж за іншого. Боюсь, – кажу, – що тут ідеться про чистісіньке честолюбство. Очевидно, він хоче, щоб його ім'я прогриміло на крижах історії. Не інакше.
Віллі показав себе справжнім героєм, що видно навіть без уточнення деталей його подвигів. Цілі години він буквально простоював на колінах, благаючи капітана послати його в найбезнадійніші вилазки й найнебезпечніші розвідки. В кожній сутичці він першим ішов урукопаш на ворога. Три чи чотири кулі продірявили його в різних місцях. Якось із вісьмома солдатами він взяв у полон роту іспанців. Капітанові Флойду цілі дні доводилося писати рапорти про його сміливість і посилати їх до штабу. На нього посипались ордени і медалі за все: за героїзм, за мужність, за прицільну стрільбу, за тактику, за дотримання субординації та інші маленькі достоїнства, що їх треті помічники військового міністра вважають вартими нагороди.
Зрештою капітанові Флойду присвоїли звання генерал-майора, чи головнокомандувача, чи щось подібне до цього. Він гарцював на білому жеребці, оздоблений з голови до п'ят золотою фольгою, курячим пір'ям і капелюхом товариства тверезості. Розмовляти з нами йому не дозволялося за статутом. А Віллі Роббінса призначили капітаном нашої роти.
А може, його тоді манив зовсім не вінок слави! Наскільки я розумів, саме він довів війну до кінця. Через нього вісімнадцять наших хлопців – його ж товариші – загинули в боях, початих ним самим і, на мою думку, взагалі непотрібних. Якось уночі він з дванадцятьма бійцями перейшов убрід ручай завширшки приблизно сто дев'яносто ярдів, видерся на якісь кручі, цілу милю крався крізь густий чагарник, подолав кілька кам'яних кар'єрів, аж поки дістався до якогось задрипаного села, де захопив у полон генерала на ім'я Бенні Відус. Бенні, на мою думку, невартий був усієї тієї мороки. Такий собі чорнявий чоловічок без туфель і манжетів, він був страшенно радий скласти зброю й віддатися на ласку переможця.
Але цей геройський вчинок створив Віллі жадану рекламу. Сан-огестінські «Новини», а також газети Галвестона, Сент-Луїса, Нью-Йорка й Канзас-Сіті помістили його фото й наплели про нього сім кіп гречаної вовни. Рідний Сан-Огестін просто схибнувся на цих оповідках про свого «доблесного сина». «Новини» в редакційній статті слізно благали уряд відкликати регулярну армію та Національну гвардію й дати Віллі змогу власноручно закінчити війну. В статті говорилося, що відмова так зробити розглядатиметься як доказ того, що заздрість північан до південців і досі буяє пишним квітом.
Якби війна тривала довше, то я просто не знаю, яких висот у золотих галунах і панегіриках досяг би Віллі, проте вона закінчилась. Віллі ще встигли присвоїти звання полковника, і він одержав три ордени рекомендованою бандероллю й застрелив із засади двох іспанців, коли ті саме пили лимонад. А через три дні було припинено вогонь.
Після закінчення війни наша рота вернулася до Сан-Огестіна. Більше нам нікуди було вертатись. І що ви думаєте? У пресі, по телеграфу, через спеціальних посланців і негра на ім'я Сем, який трюхикав на сірому мулі, рідне місто сповістило, що нам готують зустріч, привітальну, моральну й матеріальну, найбільшу з усіх, які будь-коли полохали птахів на піщаних рівнинах поблизу міста.
Я кажу «нам», хоча все це призначалося для колишнього рядового, капітана de facto й новоспеченого полковника Віллі Роббінса. Повторюю, місто схибнулося на дьому. Нас повідомили, що поряд із зустріччю, яку нам збираються влаштувати, mardi gras3 у Новому Орлеані скидатиметься на післяобідній чай з тіткою священика в якомусь глухому селі.
Точно за розкладом сан-огестінські стрільці прибули в рідні пенати. На залізничній станції юрби народу вітали нас вигуками на честь демократа Рузвельта – колишнім кличем конфедератів. Було два мідних духових оркестри, і мер, і школярки в білих платтячках кидали на бруківку троянди, лякаючи коней, запряжених у трамваї, і… Та, мабуть, ви й самі бачили, як святкують у провінційних містах, далеких від моря.
Народ вимагав, щоб новоявлений полковник Віллі сів у карету, яку визначні городяни й деякі члени муніципалітету тягли б до площі, але він тримався своєї роти і йшов на чолі її до авеню Сема Хустона. Будинки по обидва боки авеню майоріли прапорами й були всіяні публікою, і, коли ми марширували колоною по чотири, кожен горлав «Роббінс!» або «Привіт, Віллі!». За все своє життя я не бачив людини знаменитішої за Віллі. Він мав щонайменше сім чи вісім орденів і медалей, дипломів і відзнак на фасаді свого мундира. Він засмаг до кольору вичиненої шкури, і йому, безперечно, було чим пишатися.
На вокзалі нам сказали, що о пів на восьму в будинку суду спалахне ілюмінація і що в готелі «Люкс» будуть промови й урочистий обід. Міс Дельфіна Томпсон мала прочитати оригінальну поему Джеймса Уїткома Райяна, а констебль Хукер обіцяв салют з дев'яти рушниць, конфіскованих ним того дня.
На площі рота почала розходитися. Тут Віллі й каже мені:
— Хочеш трохи прогулятися зі мною?
— Можна, – відповідаю, – якщо тільки недалеко, щоб звідти було чути, коли вщухнуть крики й гармидер. Я голодний, – кажу, – аж умираю, так хочеться з'їсти чогось домашнього, але я піду з тобою.
Віллі повів мене бічними вуличками, аж поки ми пройшли до білого будиночка на новій ділянці, де був газон розміром двадцять на тридцять футів, прикрашений битою цеглою та клепками від старих бочок.
— Стій, – кажу я до Віллі. – Невже ти не впізнав цієї халупи? Джо Гренберрі збудував це кубельце ще до свого одруження з Майрою Еллісон. Чого тобі там треба?
Але Віллі вже відчинив хвіртку. Він пішов цегляною доріжкою до ґанку, я –за ним. Майра сиділа на веранді у кріслі-гойдалці й шила. Волосся у неї було ніби поспіхом зачесане назад і зібране у вузол. Раніше я не помічав, що вона веснянкувата. Джо стояв обіч веранди в самій сорочці без комірця й непоголений і намагався видовбати серед уламків цегли та бляшанок з-під консервів ямку, щоб посадити фруктове деревце. Він подивився на нас, але не сказав жодного слова. Майра теж промовчала. Віллі, безперечно, мав дженджуристий вигляд – мундир, груди в орденах і медалях, а при боці шаблюка з золотою рукояткою. Ніхто б не впізнав у ньому того білявого шкета, якого дівчата зневажали і з якого насміхалися. Він якусь хвилину постояв, дивно усміхаючись, дивився на Майру, а потім і каже до неї, повільно цідячи кожне слово: