— Хтозна! Може, й мав би, якби захотів!
Оце й усе, що він сказав. Потім трохи підняв свого капелюха, і ми пішли.
І раптом, коли він сказав ті слова, я пригадав вечірку з танцями, що була перед самою війною, пригадав, як Віллі причісував волосся перед дзеркалом, а Майра просунула голову в двері й кепкувала з нього.
Коли ми вернулися на авеню Сема Хустона, Віллі й каже:
— Що ж, бувай, Бене. Я піду додому, зніму черевики й трохи посплю.
— Ти? – здивувався я. – Що з тобою? Будинок суду набитий людьми, все місто зійшлося туди, щоб ушанувать героя. А два мідних духових оркестри, а декламація, а прапори, а випивка, а закуска, що чекає на тебе?
Віллі зітхнув.
— Ай справді, Бене, – озивається. – Хай йому чорт, я зовсім забув про все це.
— Ось чому я кажу, – закінчив Бен Гренджер, – що ніхто не знає, де починається амбіція, а тим більше, де вона кінчається.
1. Мається на увазі десятитижнева іспано-американська війна 1898 p., внаслідок якої Іспанія віддала США Пуерто-Ріко, Філіппінські острови та Гуам, а Куба в 1902 р. здобула формально незалежність.
2. Тамаль – товчена кукурудза з м'ясом і червоним перцем (мексиканська страва).
3. Свято, останній день карнавалу на масницю.
Вождь червоношкірих
Здавалося, що це вигідне діло. Але не кваптеся, дайте я вам усе розповім. Ми вдвох – Білл Дрісколл і я – були на Півдні, в штаті Алабама. Це там нам прийшла в голову думка про викрадення дітей. Як казав потім Білл, це сталося «в момент тимчасового потьмарення розуму»; але здогадались ми про це багато пізніше.
Є там таке собі містечко, пласке, як млинець, і, певна річ, зветься воно Вершина. Жителі його – неполохлива і самовдоволена порода селян, які завжди юрмами збираються на сільських святах.
У нас із Біллом було близько шестисот доларів об'єднаного капіталу, а треба було ще рівно дві тисячі, щоб зайнятися перепродажем земельних ділянок у Західному Іллінойсі. Ми все обговорили, сидячи на східцях перед дверима готелю. Чадолюбство, казали ми, сильно розвинене у напівсільських місцевостях. І тому, та ще й з інших причин, викрадання краще було б здійснити саме тут, а не в радіусі дії газет, які розсилають усюди переодягнених своїх репортерів, створюючи непотрібний розголос. Ми знали, що Вершина не могла б послати в погоню за нами нічого страшнішого, ніж констеблів, можливо, кількох сентиментальних собак-шукачів і двох-трьох викривальних заміток у «Щотижневому бюджеті фермера». Здавалося, має бути непогано.
Ми вибрали своєю жертвою єдиного сина одного з видних городян на прізвище Ебенезер Дорсет. Батько – людина солідна і скупа – полюбляв прострочені закладні, був ревним і чесним збирачем пожертвувань у церкві. Син –. хлопчисько років десяти, з обличчям у ластовинні і волоссям такого кольору, як ото обкладинка журналу, що його купують у кіоску, поспішаючи до поїзда. Ми з Біллом сподівалися, що за викраденого синка нам пощастить витягти з Ебенезера дві тисячі доларів до останнього цента. Але заждіть, я вам усе розповім.
Приблизно за дві милі від містечка стоїть невелика гора, вкрита густою кедриною. На другому схилі цієї гори є печера. Там ми склали провізію.
Якось увечері, після заходу сонця, ми проїхали в шарабані повз будинок старого Дорсета. Хлопчисько був на вулиці і кидав камінням у котеня, що сиділо на паркані.
— Гей, хлопчику! – озвався Білл. – Хочеш цукерок і покататись?
Хлопчисько поцілив Біллу в самісіньке око куском цеглини.
— Це обійдеться старому в п'ятсот доларів, – сказав Білл, перелазячи через колесо.
Хлопчисько бився, як бурий ведмідь середньої ваги, але ми все-таки заштовхнули його на дно шарабана і поїхали. Відвезли хлопця в печеру, а коня я прив'язав у кедрині. Коли зовсім стемніло, я одвіз шарабан у невеличке село, де ми його наймали, миль за три від нас, а звідти прогулявся пішки назад до гори.
Коли я прийшов, Білл заліплював пластиром синці і садна на своїй фізіономії. За великою скелею біля входу до печери горіло вогнище і хлопець з двома яструбиними перами у своєму рудому волоссі стежив, як кипить кава у казанку. Підходжу я ближче, а він націлив на мене палицю і каже:
— А, клятий блідолиций, ти насмілився прийти у табір Вождя Червоношкірих, грози рівнин?
— Зараз він ще нічого, – каже Білл, закачуючи штани і оглядаючи синці на ногах. – Ми граємо у індіанців. Цирк порівняно з нами – все одно, що види Палестини у проекційному ліхтарі. Я старий мисливець Хенк, полонений Вождя Червоношкірих, і завтра на світанку з мене мають зняти скальп. Святий Джеронімо! Цей хлопець здорово брикається!
Так, сер, здавалося, що хлопчисько почував себе тут чудово, йому подобалось жити за містом, у печері, він геть забув, що сам полонений. Мене він зразу ж охрестив Зміїним Оком та Шпигуном і оголосив, що, коли його хоробрі воїни повернуться з походу, мене, тільки-но зайде сонце, засмажать на вогнищі.
Потім ми сіли вечеряти, і хлопчисько, напхавши повен рот бекону та хліба, почав базікати. Він виголосив щось на зразок застольної промови приблизно такого змісту:
— Мені тут дуже подобається. Досі я ніколи не жив у лісі, але одного разу у мене був ручний опосум, а на минулий день народження мені минуло дев'ять років. Ненавиджу ходити до школи. Щури зжерли шістнадцять штук яєць рябої курки тітки Джіммі Телбота. А чи є тут у лісі справжні індіанці? Я хочу ще підливи. Вітер дме тому, що дерева хитаються? У нас було п'ятеро щенят. Хенк, а чого у тебе такий червоний ніс? У мого батька сила-силенна грошей. А зірки гарячі? В суботу я двічі побив Еда Уокера. Не люблю дівчат! Жабу так просто не впіймаєш, треба ловити на мотузок. Бики ревуть чи ні? А чому апельсини круглі? А ліжка, щоб спати, у вас є в цій печері? У Амоса Меррея шість пальців на нозі. Папуги можуть говорити, а мавпи і риби ні. Дюжина – скільки це буде?
Кожні кілька хвилин він згадував, що він червоношкірий, і, схопивши дрюка, який заміняв йому рушницю, підкрадався навшпиньки до входу в печеру поглянути, чи нема поблизу розвідників ненависних блідолицих. Час од часу він викрикував свій воєнний клич, від якого старий мисливець Хенк тремтів усім тілом. Цей хлопчисько з самого початку залякав Білла.
— Вождь Червоношкірих, – кажу я йому, – а додому тобі не хочеться?
— А що там робити? – відповідає він. – Дома нема нічого веселого. Я дуже не люблю ходити до школи. Мені подобається жити в лісі. Ти не відведеш мене назад додому, Зміїне Око?
— Поки що ні, – кажу. – Ми ще поживемо тут, у печері.
— Добре, – каже він. – Це просто чудово! Ніколи в житті мені не було так весело!
Ми полягали спати годині об одинадцятій. Розстелили на землі кілька ковдр, поклали посередині Вождя Червоношкірих, самі полягали з обох боків від нього. Ми зовсім не боялися, що він утече. Він не давав нам заснути години три: тільки-но щось трісне в кущах або зашелестить листя, його юна уява одразу ж малювала йому банду розбійників, яка підкрадається до печери, – тоді він підстрибував, хапався за свою рушницю і кричав Біллу чи мені у вухо: «Тихше, приятелю!» Я заснув тривожним сном і уві сні бачив, ніби мене викрав і прикував ланцюгами до дерева лютий пірат з рудим волоссям.
На світанку мене збудив страшний вереск Білла. Це не були крики, чи виття, чи гикання, чи ревіння, яких можна було сподіватися від голосових зв'язок чоловіка, – ні, це був просто непристойний, жахливий, принизливий вереск, так верещать жінки, коли побачать привид або гусінь. Страшно чути, як на світанку в печері нестримно верещить сильний, гладкий і відчайдушний чоловік.
Я схопився, щоб побачити, що діється. Вождь Червоношкірих сидів у Білла на грудях, ухопивши однією рукою за його волосся. В другій руці він тримав гострого ножа, яким ми звичайно різали бекон, і діловито й недвозначно намагався зняти з Білла скальп, виконуючи вирок, який виніс йому вчора увечері.