Выбрать главу

На найближчому розі він позбувся своєї супутниці і втік. Зупинився у кварталі, де ввечері розливалося ціле море світла, де однаково легкі були серця, любовні клятви і музика. Жінки в хутрах і чоловіки в зимових пальтах весело перемовлялися на холодному вітрі. Раптом страх охопив Сопі: може, хтось його заворожив від арешту? Від цієї думки Сопі мало не охопила паніка, і, проходячи повз другого полісмена, який велично стояв перед яскраво освітленим театром, він ухопився за соломинку «порушення громадського спокою».

Сопі щодуху почав горлати хрипким голосом якусь п'яну пісню. Він танцював, кричав, завивав на тротуарі ї як тільки міг порушував спокій.

Полісмен покрутив кийка, одвернувся від Сопі і пояснив перехожому:

— Це один з тих ієльських студентів. Вони сьогодні святкують свою перемогу над футбольною командою Хартфордського коледжу. Трохи галасу, але нічого небезпечного. Ми маємо інструкцію не заважати їм.

Безутішний Сопі припинив свої марні домагання. Невже жоден полісмен не схопить його за барки? Уява малювала йому Острів як недосяжну Аркадію. Сопі застебнув свій підбитий вітром піджак: холод ставав дедалі пронизливіший.

У тютюновій крамниці він побачив добре вдягненого чоловіка, який прикурював сигару від газового ріжка. Свою шовкову парасольку він залишив біля входу. Сопі ввійшов до крамниці, взяв парасольку і поволі вийшов. Чоловік, що прикурював сигару, поспішив за ним.

— Це моя парасолька, – твердо сказав він.

— Та ну? – глузливо посміхнувся Сопі, додаючи до дрібної крадіжки образу. – В такому разі вам треба було б гукнути полісмена. Я справді взяв вашу парасольку. Чому ж ви не кличете фараона? Онде він стоїть на розі.

Господар парасольки йшов уже повільніше. Сопі теж уже передчував, що й на цей раз щастя зрадить його. Полісмен зацікавлено дивився на цю пару.

— Звичайно, – сказав чоловік із сигарою, – бачите… ну, трапляються такі помилки… я… якщо це ваша парасолька, то, сподіваюсь, ви пробачите мені… я ненароком узяв її сьогодні в ресторані… якщо ви впізнали свою парасольку… я сподіваюсь, ви…

— Авжеж, це моя парасолька, – сердито промовив Сопі.

Колишній власник парасольки відступив. Полісмен хутенько подався допомогти високій блондинці в манто перейти вулицю, бо за два квартали з'явився трамвай.

Сопі попрямував на схід вулицею, спотвореною ремонтними роботами. Спересердя він викинув парасольку в якусь яму, бурмочучи прокляття на адресу людей у шоломах і з кийками. Йому хотілося попасти їм у руки, а вони, здавалося, ставились до нього як до непогрішного папи Римського.

Нарешті Сопі опинився на одній із східних авеню, де не було ні гомону, ні метушні. І рушив у напрямі до Медісон-скверу, бо інстинкт, який тягне людину додому, живе навіть тоді, коли домівкою є лава у парку.

На одному дуже тихому розі вулиці Сопі зупинився. Тут стояла стара, чудернацька церква з високим шпилястим дахом. Через фіолетові шибки вікна лилося м'яке світло. Певно, органіст грав хорал, який мав виконати під час відправи в неділю, бо до вух Сопі долетіли солодкі звуки музики, і він завмер, притулившись до завитків чавунної огорожі.

Високо в небі світив спокійний місяць; екіпажів та перехожих було небагато; під карнизами сонно цвірінькали горобці – можна було подумати, що ви на сільському кладовищі. І хорал, що його виконував органіст, міцно прикував Сопі до чавунної огорожі, бо він добре знав музику з тих днів, коли в його житті були мати, троянди, плани на майбутнє, друзі, чисті думки і комірці.

Під впливом музики, яка линула із старої церкви, у зворушеній душі Сопі сталася раптова чудесна зміна. Він з жахом побачив безодню, в яку впав, ганебні дні, негідні бажання, мертві надії, втрачені здібності і ці прагнення, з яких складалося його життя.

І серце його наче у відповідь на ті нові почуття забилося дужче. Він раптом відчув у собі достатньо сил, щоб боротися з лихою долею. Він вилізе з цього бруду, він знову стане людиною, він переможе те зло, яке заполонило його. Він ще порівняно молодий, у нього є час. Треба оживити в собі давні палкі поривання і невідступно здійснювати їх. Урочисті й солодкі звуки органа зробили в його душі переворот. Завтра він піде в метушливу ділову частину міста і знайде собі роботу. Один торговець хутром пропонував йому колись місце возія. Завтра він знайде цього торговця і попросить узяти його на те місце. Він знову буде людиною. Він буде…

Сопі відчув, як чиясь рука лягла на його плече. Він швидко оглянувся і побачив перед собою широке лице полісмена.

— Що ви тут робите? – спитав охоронець закону.

— Нічого, – відповів Сопі.

— Тоді ходімо, – сказав полісмен.

— Три місяці на Острові, – виніс вирок суддя на другий день уранці.

Примітки

1. День Подяки (останній четвер листопада) – американське свято, яке запровадили ранні колоністи Нової Англії на ознаменування першого врожаю, що зібрали у Новому світі.

Приворотне зілля Айкі Шоенштайна

Аптека «Блакитне світло» знаходиться у центрі міста, між вулицями Бауері та Першою авеню, там, де відстань між цими вулицями найкоротша. У «Блакитному світлі» вважають, що в аптеці мають не тільки старий мотлох, парфуми та морозиво. Тут вам не продадуть цукерки замість ліків від болю.

В «Блакитному світлі» зневажають усі новинки сучасної фармацевтики, що мають на меті полегшити працю. Тут аптекарі самі вимочують опіум, самі фільтрують з нього настойку. І в наші дні пілюлі тут роблять за високим рецептурним прилавком – їх розкачують на спеціальній плитці, розрізають шпателем, потім качають між вказівним та великим пальцями, кульки обсипають магнезією і вручають покупцеві у маленьких круглих картонних коробочках.

Аптека міститься на розі, поблизу граються ватаги патлатих метушливих дітей, які й стають претендентами на краплі від кашлю та заспокійливі мікстури, що чекають на них у «Блакитному світлі».

Айкі Шоенштайн був у «Блакитному світлі» нічним черговим і другом своїх клієнтів. Так воно ведеться на Іст Сайді, де морозиво ще не стало основою фармацевтики. Там, як це й повинно бути, аптекар є оборонцем, сповідником, порадником, вправним проповідником та наставником, він завжди готовий подати допомогу, його вченість шанують, перед його таємничою мудрістю благоговіють, і його ліки, часто навіть не розгорнувши їх, викидають на смітник. Тому Айкі з кривим носом, увінчаним окулярами, з худою, зігнутою під вагою знань постаттю добре знали поблизу «Блакитного світла», а його порада чи зауваження завжди бували дуже бажані.

Айкі жив у пансіоні місіс Рідл, за два квартали від аптеки. У місіс Рідл була дочка – Розі. Не витрачатимете зайвих слів – ви й самі можете здогадатися: Айкі був закоханий у Розі. На ній були настояні всі його мрії, вона була у нього основою всіх хімічно чистих та цілющих речовин, фармакопея не знала нічого такого, що могло б зрівнятися з нею. Але Айкі був несміливий, і його надії лишалися, мов порошок у розчиннику, що складався з його соромливості і страхів.

За прилавком він був вищою істотою, сповненою почуття власної гідності і спокійного розуміння своїх особливих знань, а на вулиці – лише непоказним, підсліпуватим перехожим, якого проклинали водії трамваїв, у бахматому, вкритому плямами хімікатів костюмі, від якого тхнуло проносним і валеріанкою.

Ложкою дьогтю в бочці меду надій Айкі був Чанк Мак-Гоуен.

Містер Мак-Гоуен теж намагався ловити світлі усмішки, що їх кидала Розі. Але в цій грі він не пас задніх, як Айкі, а щоразу спритно підхоплював ті усмішки. В той же час він був другом і клієнтом Айкі й частенько після приємно проведеного на Бауері вечора забігав до аптеки «Блакитне світло», щоб йому змазали йодом садна або заліпили пластиром порізи.

Якось пополудні Мак-Гоуен, миловидний, поголений, сильний, впертий і добродушний, неквапливо зайшов мовчки до аптеки й умостився на стільці.

— Айкі, приготуйся слухати, – промовив він, коли його друг приніс ступку і сів напроти нього, перетираючи бензойну смолу на порошок. – Мені потрібні ліки, якщо тільки вони є у вас.