— Оце і є та кімната, – пролунало з хутряного горла. – Гарна кімната. Вона в мене рідко гуляє. Торік улітку тут жили такі славні люди – ніякого тобі клопоту, і платили наперед, у точно визначений день. А вода он там, в кінці коридора. Три місяці кімнату наймали Спраулз і Муні. Вони актори, грали скетчі. Міс Бретта Спраулз – ви, мабуть, чули про неї… Ні, ні, вона під цим прізвищем тільки виступала в театрі. А шлюбне свідоцтво висіло он там, над комодом, у рамочці. Газ ось тут, і стінних шаф, як бачите, доволі. Така кімната хоч кому сподобається. Вона ніколи довго не гуляє.
— Скажіть, актори часто наймають у вас кімнати? – спитав хлопець.
— Всяк буває. Чимало моїх пожильців працюють у театрі. Аякже, сер, у нас район театральний. А актори ніколи довго не засиджуються на одному місці. Поселяються вони й у мене. Я ж кажу, всяк буває.
Хлопець сказав, що наймає кімнату й заплатить за тиждень наперед. Потім додав, що дуже стомився і вже нікуди не піде. Він відрахував і віддав гроші. Господиня завважила, що кімната прибрана, є навіть вода і рушник. Коли вона зібралась іти, хлопець запитав про те, про що питав уже тисячу разів.
— А таку молоду дівчину, міс Вешнер, міс Елоїзу Вешнер, ви не пригадуєте серед своїх пожильців? Вона, схоже, співає десь у театрі. Така вродлива дівчина, середня на зріст, струнка, коси рудуваті, аж золотаві, а на лівій скроні темна родимка.
— Ні, такого прізвища не пригадую. Ці актори міняють свої імена так само часто, як і кімнати. Всяк буває. Але такої, як ви кажете, не пам'ятаю.
Ні. Щоразу ні, ні, ні. П'ять місяців невпинних пошуків, і все марно. Скільки згаєш часу, скільки обійдеш за день антрепренерів, агентів, студій і кордебалетів, а ввечері – театри, від першокласних, де самі зірки, до мюзик-холів, таких дешевих, що йому навіть страшно було знайти там те, чого найбільше сподівався. Він кохав її найдужче на світі і давно шукав. Він був певен, що, відколи вона зникла з дому, це велике, оточене водою місто десь її ховає, але місто – величезна пустеля сипучого піску, який весь час перемішується, провалюється, і ті піщинки, що сьогодні ще на виду, завтра безслідно зникнуть під наносом і мулом.
Мебльована кімната зустріла свого нового пожильця кволим спалахом удаваної гостинності, гарячковим, вимученим, байдужим привітанням, схожим на облудну усмішку вуличної дівки. Марево позірного комфорту стояло над старими пошарпаними меблями, обірваною парчевою оббивкою канапи та двох стільців, вузьким, завширшки з фут, дешевим дзеркалом між вікнами, над позолоченими рамами з картинами, над металевим ліжком у кутку.
Хлопець нерухомо сидів на стільці, відкинувшись на спинку, а кімната, так ніби вона була одним із поверхів вавілонської вежі, плутано розповідала йому про своїх несхожих одне на одного пожильців.
Строкатий килимок, наче всіяний яскравими квітами прямокутний острівець у тропіках, омивало розбурхане море вичовганих постілок. На обклеєних сірими шпалерами стінах висіли картини, що переслідують з квартири в квартиру всіх бездомних, – «Коханки гугенота», «Перша сварка», «Весільний сніданок», «Псіхея біля водограю». Цнотливо-сувора лінія обличкування каміна сором'язливо виглядала з-за розв'язної драпіровки, хвацько накинутої навскоси, ніби газовий шарф балерини в танку амазонок. А на самому каміні тулилися, мов на безлюдному острові, жалюгідні уламки катастрофи, покинуті шукачами Щастя, коли вітрило вдачі понесло їх до нового порту, – дешевенькі вазочки, портрети актрис, пляшечка з-під ліків, розпарована колода карт.
Один по одному, немов знаки тайнопису, розкривалися ледь помітні сліди довгої вервечки пожильців, що побували в цій мебльованій кімнаті. Витерта латка на килимку перед комодом розповідала, що в тій вервечці траплялися гарні жінки. Невеличкі відбитки пальців на шпалері свідчили про маленьких бранців, що намагалися знайти дорогу до сонця й волі. Чимала зірчаста пляма на стіні, наче вирва від бомби, показувала місце, де розлетілася на друзки повна склянка чи пляшка. На дзеркалі хтось криво нашкрябав алмазом ім'я «Марі». Здавалося, всіх пожильців цієї кімнати доводив до нестями якийсь гнів – може, вони втрачали терпець через обурливу байдужість цієї кімнати і зривали на ній-таки свою злість. Меблі були порізані, пошарпані, з канапи загрозливо стриміли пружини, і вони скидалися на бридке чудовисько, що застигло в страшних корчах. Під час якогось великого гармидеру від каміна відколовся чималий шматок мармуру. Кожна мостина стогнала й рипіла по-своєму, так ніби скаржилася на свої, більш нікому не відомі страждання. Не вірилося, що всі ці рани і шкоду заподіяли кімнаті люди, які хоч і не довго, а все ж таки називали її своєю. А втім, може, їхню злість розпалив ошуканий, затамований, однак іще живий інстинкт рідного кутка, обурення і гнів на зрадливих домашніх богів. Бо свою власну домівку, бодай найубогішу, ми й прибиратимем, і прикрашатимем, і любитимем.
Новий молодий пожилець сидів на стільці й байдуже прислухався до цих думок, що непомітно соталися в його свідомості. А тим часом до кімнати вже поволі стікалися мебльовані звуки та запахи. З однієї кімнати долинав нестримний, уривчастий, сиплий сміх; з інших – монолог сварливої жінки, стукіт гральних костей, колискова пісня, приглушений плач, а над головою захоплено бриніло банджо. Десь грюкали двері; раз у раз гуркотіли поїзди надземної залізниці, у дворі на паркані жалісно нявчав кіт. І хлопець вдихав подих цього будинку – навіть не запах, а вільготний присмак – холодні, терпкі, прокислі, наче з льоху, випари, змішані з смородом лінолеуму та пліснязого гнилого дерева.
І раптом, поки він отак сидів, кімнату наповнили густі солодкуваті пахощі резеди. Вони залетіли сюди, немов їх приніс рвучкий порив вітру, такі навальні, духмяні, виразні, що здавалися майже живими, якимись перелітними птахами. І хлопець вигукнув: «Що, кохана?» – так ніби його хтось покликав. Потім він скочив на ноги й озирнувся. Густий запах напливав на нього, огортав його. Хлопець простяг руки схопити його, всі почуття у нього враз змішалися й переплутались. Хіба може запах так владно кликати людину? Ні, то був, без сумніву, звук. Але тоді, виходить, звук торкнувся його, ніжно до нього пригорнувся?
— Вона тут була! – вигукнув хлопець і заметався по кімнаті, сподіваючись знайти хоч якісь, бодай найменші її сліди. Він знав, що впізнає кожну дрібничку, яка їй належала або до якої вона торкалась. А оцей п'янкий дух резеди, запах, який вона так любила, її запах – звідки він?
Кімната була прибрана абияк. На застеленому м'ятою серветкою комоді валялося з півдесятка шпильок для волосся – цих німих, майже непомітних супутників усіх жінок, – жіночого роду, невизначеного виду, хтозна-якого часу. Хлопець не затримався біля шпильок, розуміючи, що вони все одно вперто мовчатимуть. У шухляді комода він знайшов невеличку розірвану хустинку і притис її до обличчя. Хустинка гостро й зухвало тхнула геліотропом; хлопець кинув її на підлогу. В другій шухляді він натрапив на кілька різних ґудзиків, театральну програмку, ломбардну квитанцію, два шматочки солодкого зефіру та сонник. В останній шухляді лежав чорний атласний бант, і хлопцеві на мить перехопило дух. Але чорний атласний бант – це теж скромна, позбавлена всяких ознак прикраса будь-якої жінки й нічого не розповість.
І тоді він пішов по кімнаті, як собака по сліду – оглядав стіни, ставав навкарачки й придивлявся до настовбурчених ріжків постілки, обшукав столи й камін, портьєри і завіски, перехняблену шафку в кутку. Він усе шукав якогось знаку, негоден повірити, що вона тут, поруч, недалеко, довкола, в ньому, над ним, горнеться до нього, благає, так болісно волає до його свідомості, що навіть його почування відгукнулися на той поклик. І він знов відповів їй уголос:
— Я тут, кохана! – І обернувся.
Але його широко розплющені очі побачили тільки порожнечу, бо він іще не вмів у запаху резеди розрізняти обриси, барви, кохання і простягнені руки. О господи! Звідки ж цей запах, і відколи це пахощі почали кликати людським голосом? І хлопець заходився шукати далі.