Я назвав цього нікчему червонооким, проте насправді він таким не був. Зорове пристосування його було досить сіре, але вії – червоні, а волосся – руде, тому й здавалося, що він червоноокий. Не вівчар, а, сказати б, ягняр – мале, з якоюсь жовтою шовковою хусткою на шиї і в черевиках із шнурками бантиком.
— Драсьтє, – кажу я йому. – Ви зараз їдете в товаристві вершника, якого тут називають Джадсон Дорога на Той Світ з огляду на його вміння стріляти. Коли я хочу познайомитися з кимось, то завжди роблю це до того, як вихоплю револьвер, бо терпіти не можу потискувати руку покійникам.
— А, – каже він, – я радий познайомитися з вами, містере Джадсон. Мене звуть Джексон Птиця, я з ранчо в улоговині Дохлого Мула.
Саме в цю мить одне моє око побачило куріпку, що бігла вистрибом униз із пагорба, а друге око помітило яструба – сидів на сухій гілляці береста. Щоб він зрозумів, з ким має діло, я поклав їх обох із свого сорокап'ятикаліберного.
— Дві з трьох, – кажу. – Птиці так і лізуть під мої кулі, куди б я не поткнувся.
— Добре стріляєте, – спокійнісінько зауважує вівчар. – А чи вам ніколи не траплялося на третьому пострілі промахнутися? Чудовий дощик пройшов минулого тижня, тепер молода травичка почне підніматися, правда ж, містере Джадсон?
— Трясогузка, – кажу я, під'їжджаючи ближче до його дамського коника, – ваші засліплені любов'ю батьки, може, й нарекли вас Джексоном, але ви, полинявши, з усього видно, перетворилися на трясогузку, та ще й цвірінькаєте. Досить аналізувати дощик та інші стихії, й перейдімо до розмови, що виходить за межі словника папуа. У вас з'явилася погана звичка кататися верхи з молодими дівчатами. Я знав пташок, – кажу, – яких засмажували й за менші гріхи. Міс Уїллела, – кажу я, – не потребує гнізда, звитого з овечої вовни пташечкою з джексонівської породи. То як ви – перестанете тут крутитися чи волієте з розгону наскочити на те, що означає додаток до мого імені? Майте на увазі, що в моєму прізвиську «Дорога на Той Світ», крім чотирьох слів, є ще принаймні одна похоронна процесія.
Джексон Птиця спочатку трохи почервонів, а потім засміявся.
— Ну, містере Джадсон, – каже він, – ви помиляєтесь. Я справді кілька разів заїжджав до міс Лірайт, але зовсім не для того, що ви собі уявили. Мій інтерес має чисто гастрономічний характер.
Я потягнувся до револьвера.
— Всякий койот, – кажу, – який насмілиться без належної поваги…
— Заждіть хвилинку, – каже цей Птиця, – зараз я все поясню. Нащо мені дружина? Шкода, що ви не бачили мого ранчо! Я сам варю собі їсти, сам латаю одяг. Їжа – в ній уся втіха, яку я маю від розведення овець. Містере Джадсон, ви коли-небудь куштували млинці, що їх пече міс Лірайт?
— Я? Ні, – відповідаю. – Ніколи не чув, що вона займається кулінарними маніпуляціями.
— Це ж золоте сонячне сяйво, – каже він, – підсмажене до медового кольору на божественно солодкому вогні Епікура. Я віддав би два роки життя, аби дізнатися, як готувати оті млинці. Ось чого я їжджу до міс Лірайт, – каже Джексон Птиця, – але вивідати мені нічого не вдається. Це старовинний рецепт, він зберігається в родині вже сімдесят п'ять років. Його передають з покоління в покоління, а нізащо не кажуть чужим. Якби я мав той рецепт, то пік би сам собі такі млинці на ранчо й був би щасливою людиною, – каже Птиця.
— А ви певні, – кажу я йому, – що ганяєтеся не за рукою, яка місить тісто для млинців?
— Певен, – каже Джексон. – Міс Лірайт надзвичайно мила дівчина, проте можу заприсягтися, що' мої наміри не виходять за межі гастро… – Він помітив, як моя рука потяглася до кобури, і змінив вислів. – За моє бажання роздобути рецепт млинців.
— А ви не такий уже й поганий чолозічок, – кажу я, намагаючись бути справедливим. – Я надумав зробити ваших овець сиротами, але цього разу дозволю вам полетіти від мене цілим. Липніть до млинців, – кажу, – липніть так, як липне млинець до своїх сусідів, тільки не їздіть сюди й не змішуйте патоку з сентиментами, бо інакше на вашому ранчо співатимуть, а ви нічого не будете чути.
— Щоб переконати вас у моїй щирості, – каже вівчар, – я прошу допомогти мені. Ви з міс Лірайт великі друзі, і вона, мабуть, зробить для вас те, чого не хоче зробити для мене. Якщо ви дістанете мені рецепт млинців, то, даю слово, я ніколи до неї не приїду.
— Оце чесно, – кажу я і тисну Джексону Птиці руку. – Радий буду зробити вам послугу і дістати рецепт, якщо зможу.
Він повернув до порослої кактусами рівнини на П'єдрі в напрямі Дохлого Мула, а я взяв курс на північний захід до ранчо старого Білла Тумі.
Тільки через п'ять днів після цього я знову зміг заїхати в Пімієнту. Ми з міс Уїллелою провели приємний вечір у дядечка Емслі. Вона дещо заспівала й добряче помучила піаніно цитатами з опер. А я зображав гримучу змію, розповідав про новий спосіб оббілозувати корів, придуманий Снейкі Мак-Фі, і про те, як одного разу їздив до Сент-Луїса. Наша взаємна повага дедалі міцніла. І от, думаю я, якщо тепер мені вдасться переконати Джексона податись у вирій, перемога за мною. Згадавши Джексонову обіцянку, пов'язану з рецептом млинців, я вирішую умовити міс Уїллелу дати мені той рецепт, щоб переказати його Джексону; якщо я тоді знову зловлю тут пташенятко з Дохлого Мула, то скручу йому голову.
Отож десь близько десятої години я, напустивши на обличчя улесливу усмішку, кажу міс Уїллелі: «Знаєте, якщо мені й подобається щось більше, ніж бачити рудого бичка на зеленій траві, то це смак добрячого гарячого млинця, змазаного цукровою патокою».
Міс Уїллела аж підскочила на стільчику біля піаніно і якось дивно глянула на мене.
— Так, – каже вона, – це справді смачно. А як, ви казали, називається та вулиця в Сент-Луїсі, містере Одом, де ви загубили капелюха?
— Проспект Млинців, – кажу я, підморгнувши, аби показати, що знаю про родинний рецепт і на манівці мене не заведеш. – Ну, сміливіше, міс Уїллела, – кажу, – розкажіть, як ви їх робите. Млинці так і крутяться мені в голові, мов фургонні колеса. Починайте… фунт борошна, вісім дюжин яєць і так далі. Що там іще в списку складових частин?
— Пробачте, будь ласка, я на хвилиночку, – каже міс Уїллела і, косо глянувши на мене, сповзає зі стільчика. Потім швидко вибігає в другу кімнату, а звідти негайно виходить дядечко Емслі в жилетці і з пляшечкою води. Він повертається боком, щоб узяти зі столу склянку, і я бачу в кишені його штанів револьвер сорок п'ятого калібру.
«От тобі й маєш! – думаю я. – Ця сімейка так цінує свої кулінарні рецепти, що готова захищати їх вогнепальною зброєю. Інші люди не зайшли б так далеко навіть у разі спадкової родинної ворожнечі».
— Випий, – каже дядечко Емслі, даючи мені склянку води. – Ти сьогодні надто багато їздив, Джаде, і перехвилювався. Спробуй думати про щось інше.
— А ти знаєш, як пекти млинці, дядечку Емслі? – питаю.
— Ну, я не так обізнаний з їхньою анатомією, як дехто, – каже дядечко Емслі, – але, здається, треба взяти пів відра сироватки, трохи масла, соди та кукурудзяного борошна і змішати все це, як звичайно, з яйцями й сколотинами. А що, Джаде, чи не збирається старий Білл знову гнати худобу в Канзас-Сіті цієї весни?
Це була вся млинцева специфікація, яку мені пощастило дістати того вечора. Тож не дивно, що й Джексон Птиця нічого не добився в цьому ділі. Тому я облишив цю тему й трохи побалакав з дядечком Емслі про бичків та циклони. Потім увійшла міс Уїллела, сказала «на добраніч», і я поскакав до себе на ранчо.
Приблизно за тиждень після цього я зустрів Джексона Птицю, коли він повертався з Пімієнти, а я їхав туди. Ми зупинилися на дорозі й перекинулися кількома дріб'язковими фразами.
— Ну як, дістали список секретів ваших плескачів? – спитав я його.
— На жаль, ні, – каже Джексон. – І мені, мабуть, ніколи в цьому не пощастить. А ви пробували?
— Пробував, – кажу, – тільки це все одно, що викопати лугового собаку з його нори шкаралупою земляного горіха. Цей млинцевий рецепт, певно, вважається талісманом – так вони за нього тримаються.