— Вугляр бачив, що їй заплатили долар, – відповів містер Пітерс. – Учора вона кудись ходила прати. А снідати що вона мені дала? Скоринку хліба та чашку кави, а в самої цілий долар.
— От відьма! – сказав Регзі.
— Знаєте що, ходімо зараз до неї, почастуємо добряче стусанами, заткнемо пельку рушником і відберемо долар, – похмуро запропонував Кід. – Чи, може, ви жінку боїтеся?
— Вона, чого доброго, ще так загорлає, що нас схоплять, – заперечив Регзі. – Я не лупцюватиму жінку, коли в домі повно людей.
— Джентльмени, – суворо мовив містер Пітерс крізь руду бороду, що закривала йому губи, підборіддя, – не забувайте, що йдеться про мою дружину. Кожен, хто хоч пальцем зачепить жінку не для того, щоб…
— А Магайр учора одержав нову бочку пива, – в'їдливо зауважив Регзі, – Якби ми мали долар, то можна було б…
— Мовчи вже, – сказав містер Пітерс, облизуючи губи. – Так чи так, хлопці, а нам цей долар треба якось добути… Та що там довго розводитися! Хіба те, що належить жінці, не належить і її чоловікові? Я сам це зроблю. Зараз же піду додому і заберу його. Чекайте мене тут.
— Вони слабодухі, дай доброго стусана під ребро, одразу кажуть, де в них заховано гроші, – мовив Кід.
— Ніякий порядний чоловік не битиме жінку, – доброчинно заявив містер Пітерс. – От хіба трохи придушити, легенько отак узяти за горло, щоб і слідів ніяких не лишилось, це ще можна. Ну, ви тут почекайте. Будьте певні, я зараз принесу долар.
Пітерси жили на горішньому поверсі будинку між Другою авеню та річкою. Їхня кімната виходила вікнами на подвір'я і була така темна, що хазяїн червонів, беручи за неї плату. Місіс Пітерс коли-не-коли підробляла: ходила прати й мити підлоги. А щодо містера Пітерса, то за останніх п'ять років він не заробив і цента. І все-таки вони трималися одне одного, міцно зв'язані взаємною ненавистю і злиднями. Вони були рабами тієї самої звички, що не дає землі розлетітися на друзки, хоч, правда, є ще якась безглузда теорія тяжіння.
Місіс Пітерс вмостила своє двохсотфунтове тіло на міцнішому з двох стільців і через єдине вікно безтямно дивилася на цегляну стіну сусіднього будинку. Очі в неї були червоні й мокрі. Всі меблі можна було вивезти на одному ручному візку, але жоден хазяїн візка не взяв би їх і задарма.
Двері відчинились, і до кімнати ввійшов містер Пітерс. Його фокстер'єрові очиці жадібно блищали. Характер того блиску жінка визначила правильно, але в одному помилилась – в чоловіковім погляді вона побачила голод, насправді ж то була жага.
— До вечора їсти нічого не дам, – сказала місіс Пітерс і знову втупилась у вікно. – І зараз же забирайся геть, Щоб я не бачила твоєї собачої морди.
Містер Пітерс прикинув на око відстань, яка відділяла його від дружини. Щоб захопити її зненацька, можна, мабуть, кинутися стрибком, повалити її й вдатися до тої душильної тактики, якою він нещодавно вихвалявся перед своїми приятелями. Правда, тільки вихвалявся, бо сам він ще ні разу не наважився підняти на жінку руку; але сама думка про чудове холодне пиво додала йому хоробрості, і Пітерс ладен був відмовитися від своєї власної теорії щодо того, як джентльменові треба поводитись із дамою. Але він, як справжній волоцюга, волів методів, що потребують не так сміливості, як артистичності, і тому вдався до дипломатії, а в такій грі справжній козир – це вміння створити враження, ніби ти не сумніваєшся в успіху.
— У тебе є долар, – сказав він недбало, але значуще, як говорять, запалюючи дорогу сигару, якщо, певна річ, вона є.
— Є, – відповіла місіс Пітерс і, вийнявши схованого за пазухою папірця, навмисне зашелестіла ним, дразнячи чоловіка.
— Мені запропонували роботу в… чайній крамниці, – сказав містер Пітерс. – Завтра вже маю вийти. Тільки треба купити собі пару…
— Брешеш, – мовила місіс Пітерс, знову ховаючи гроші. – В чайну крамницю… Та тебе ніякий крамар і на поріг не пустить. Я собі геть руки постирала, перучи сорочки та підштаники, щоб заробити цей долар. Думаєш, я для того всі ці дні бовталася в змилках, щоб ти його пропив? А дзуськи! І не думай про ці гроші.
Було ясно, що талейранівським способом долара не здобути. Але дипломатія винахідлива. Артистичний темперамент містера Пітерса підняв його за вушка штиблетів і поставив на нову позицію. В очах його з'явилася розпачлива меланхолія.
— Кларо, – мовив він глухим голосом, – боротися далі – марна річ. Ти ніколи мене не розуміла. Бачить бог, я щосили намагався втриматися на поверхні, але хвилі житейського моря…
— Облиш рожеві надії на мій долар і перестань варнякати про те, як ти підеш блукати по світу, – сказала місіс Пітерс. – Це я вже не раз чула. Он там на миснику за коробкою з-під кави стоїть пляшка з карболкою. Пий на здоров'я.
Містер Пітерс замислився. Що робити далі? Випробувані способи нікуди не годилися. Але ж там, біля руїн замку, тобто на садовій лаві з кривими чавунними ніжками, його ждуть два підтоптаних мушкетери. На карту поставлено його честь. Він же взявся сам-один піти на штурм і добути скарб, що дасть їм утіху й забуття. І єдиною перешкодою між ним і жаданим доларом стоїть його дружина, оте молоденьке дівча, яке… Стривай! А чому б не спробувати знову? Колись він кількома ніжними словами міг добитися від неї чого завгодно. Чи не спробувати і тепер? Але ж скільки часу минуло відтоді! Тяжкі злидні і взаємна ненависть убили все. Однак Регзі й Кід ждуть його з доларом.
Містер Пітерс крадькома пильно глянув на дружину, її повна фігура не вміщувалась на стільці. Жінка, не відриваючись, мов зачарована, дивилась у вікно. По очах було видно, що вона недавно плакала.
— Не знаю, – тихо проказав містер Пітерс, – мабуть, з цього нічого не вийде.
У відчинене вікно було видно цегляну стіну й брудні, безлюдні задвірки. І якби знадвору в кімнату не долинало тепле повітря, можна було б подумати, що в місті ще зима, так непривітно й похмуро зустрічали вулиці облогу весни. Але весна ніколи не приходить під гуркіт гармат. Вона робить підкопи, закладає міни – і, хочеш не хочеш, доводиться здаватись.
«Ну, спробую», – вирішив містер Пітерс і зробив кислу міну.
Підійшовши до жінки, він обняв її за плечі.
— Кларо, люба моя, –сказав він тоном, що не міг би обдурити й немовля, – навіщо нам сваритись і говорити одне одному всякі прикрості? Хіба ж ти не рибонька-голубонька моя?
Амур у своїй найголовнішій книзі відзначить ваш вчинок чорним хрестом, містере Пітерс. На вас лягає звинувачення у тяжкому злочині: у спробі пограбування і блюзнірській підробці найсвятіших слів Кохання.
Але весна зробила чудо. Сліпим завулком, попід темними похмурими стінами прокрався в кімнату на задвірках Провісник. Це було смішно, проте… і ви, сер, і ви, мадам, та й усі ми, грішні, попадаємо в цю пастку.
Червона, гладка, ридаюча, мов Ніобея або Ніагара, місіс Пітерс кинулась на шию своєму повелителеві і затопила його сльозами. Містер Пітерс з радістю витяг би долар із родинного сейфа, але його руки були притиснуті до боків міцними обіймами дружини.
— Ти мене любиш, Джеймсе? – спитала місіс Пітерс.
— Шалено, – відповів Джеймс, – але…
— Ти хворий! – вигукнула місіс Пітерс. – Ти такий блідий, у тебе такий стомлений вигляд!
— Я себе якось погано почуваю, – сказав містер Пітерс. – Я…
— Стривай, я знаю, що з тобою. Хвилинку, Джеймсе, я зараз…
Ще раз на прощання стиснувши чоловіка в обіймах так міцно, що він згадав «Непереможного турка», місіс Пітерс хутенько вибігла з кімнати й загуркотіла вниз по сходах.
Містер Пітерс засунув великі пальці за підтяжки.
— Чудово, – звернувся він до стелі. – Діло буде. Я й не думав, що моя стара може розм'якнути від таких дурниць. Хіба ж я не Клод Мельнот 1? Тепер я певен, що долар мій. Але куди ж це вона побігла? Ага, мабуть, на другий поверх до місіс Мальдун розказати, що ми помирилися. Треба буде цей спосіб запам'ятати. М'яка, як мило. А Кід радив надавати їй стусанів.