— То ти зараз на бідарці додому, – сказала вона. – Хліб на полиці, в бляшаній коробці. А шмат свинини я поклала в казанок, щоб собаки не дістали. Увечері не забудь накрутити годинника.
— А ти, знацця, до брата Еда? – спитав Ренсі, тонко вдаючи байдужого.
— Та до ночі треба було б добратися. Мабуть, не дуже вони зрадіють, коли я до них заявлюся, а де ж більше мені подітися. Це – не близький світ, я вже піду. Ну, попрощаємось, Ренсі, хоч ти, може, й не захочеш попрощатись…
— Я ж не якийсь там пес, – мученицьким тоном мовив Ренсі, – щоб не захотіти попрощатись, це ти рвешся скоріше втекти звідси, то, може, сама не хочеш, щоб я попрощався.
Еріела мовчала. Вона ретельно згорнула п'ятидоларову кредитку та свідоцтво про розлучення і сховала за пазуху. Дивлячись крізь окуляри, Бинаджа Уїддеп з сумом простежив, як зникли гроші.
Суддя думав про своє і незабаром сказав слова, які свідчили, що він належить до дуже численної категорії людей, здатних співчувати, або до значно менш численної категорії видатних фінансистів.
— Самотньо тобі буде в старій хатині сьогодні вночі, Ренсі, – мовила Еріела.
Ренсі Білбро розглядав Камберлендське пасмо гір, ясно-синє в сонячному промінні. На Еріелу він не дивився.
— Авжеж самотньо, – відповів. – Та коли хтось дуріє і добивається розлучення, то його силоміць не втримаєш.
— Є ще дехто, хто хоче розлучення, – сказала Еріела, звертаючись до стільця. – І не хоче, щоб дехто залишився.
— А ніхто й не казав, що не хоче.
— А ніхто й не казав, що хоче. Краще вже мені не баритись, а йти до брата Еда.
— Тепер ніхто не зможе накрутити того старого годинника.
— Може, мені поїхати з тобою на бідарці, Ренсі, та накрутити тобі годинника? Вираз обличчя горянина зостався непроникним, на ньому не відбилось ніяких почуттів. Але він простягнув свою широченну п'ятірню, і тонка, засмагла рука Еріели сховалася в ній. На мить душа цієї жінки прозирнула крізь незворушні риси її лиця, одухотворивши їх.
— Собачня тепер не набридатиме тобі, – сказав Рейсі. – Згоден, я поводився з тобою погано. Накручуй вже того годинника ти, Еріело.
— Моє серце там, у нашій хатині, – прошепотіла Еріела, – з тобою. Я більше не казитимусь. Їдьмо додому, Ренсі, щоб устигнути завидна.
І вони попрямували до дверей, забувши про мирового суддю, але Бинаджа Уїддеп зупинив їх.
— Іменем штату Теннессі, – проголосив він, – я забороняю вам порушувати його закони і порядки. Нашому суду приємно і дуже радісно бачити, що хмари незлагоди й взаємонерозуміння, які нависли були над двома люблячими серцями, розвіялись. Але суд повинен оберігати мораль і духовну чистоту штату. Суд нагадує вам, що ви більше не є чоловіком і жінкою, подружжям, оскільки вас розлучено відповідальною судовою ухвалою і внаслідок цього ви не маєте права користуватися благами матрімоніального стану.
Еріела схопила Ренсі за руку. Що вона чує? Чи не означає це, що вона повинна втратити його тоді, коли життя добре навчило їх обох?
— Проте суд готовий, – вів далі суддя, – скасувати поразку в правах, спричинену ухвалою про розлучення. Суд перед вами і може здійснити урочистий обряд вашого одруження, щоб усе стало на свої місця і щоб сторони, які позиваються, могли знову набути почесного і облагороджуючого матрімоніального стану, до якого вони прагнуть. Платня за здійснення згаданого вище обряду в даному разі становить п'ять доларів.
Від останніх слів судді в серці.Еріели зажевріла надія, її рука швидко ковзнула за пазуху. Звідти випурхнула і опустилася вільною голубкою на суддівський стіл кредитка. Бліді щоки Еріели зарожевіли, коли вони стояли, тримаючись за руки, і слухали слова, що знову поєднували їх.
Ренсі допоміг їй залізти в бідарку і сів поряд. Рудий бичок знов обійшов півколо, і вони, все так же тримаючись за руки, вирушили в гори.
Мировий суддя Бинаджа Уїддеп усівся на порозі і скинув черевики. Ще раз помацав пальцями п'ятидоларову кредитку, засунуту в жилетну кишеню. Знову закурив свою бузинову люльку. А головною вулицею селища, по-дурному кудкудакаючи, знову бундючно прошкандибала зозуляста курка.
Дороги, які ми вибираємо
За двадцять миль на захід від Таксона «Вечірній експрес» зупинився біля водокачки набрати води. Окрім потрібної для паровоза води, цей славнозвісний експрес прихопив і ще дещо не дуже корисне для себе.
Поки кочегар відчіплював шланг, Боб Тидбол, Акула Додсон та на чверть індіанець з племені кріків, якого звали Джон Великий Пес, вилізли на паровоз і показали машиністові три круглі дірки на кінцях стволів своїх кишенькових гармат. Ці дірки і їхні можливості справили на машиніста таке сильне враження, що він негайно підняв руки догори, як це роблять вигукуючи: «Та ви що!», «Не може бути!»
На рішучу й чітку команду Акули Додсона, який був командиром атакуючих сил, машиніст зійшов на землю й відчепив паровоз і тендер. Після цього Джон Великий Пес видерся на купу вугілля, грайливо спрямував на машиніста й кочегара два револьвери і запропонував їм відвести паровоз на п'ятдесят ярдів від состава й чекати там подальших розпоряджень.
Акула Додсон з Бобом Тидболом, зневажливо відмовившись пропускати крізь решето таку бідну на золото породу, як пасажири, кинулися до багатих покладів поштового вагона. Провідника вони захопили зненацька – той був певен, що «Вечірній експрес» не набере нічого гіршого й небезпечнішого, ніж aquo pura 1. Поки Боб руків'ям свого шестизарядного кольта вибивав цю помилкову думку з голови провідника, Акула Додсон, не гаючи часу, підкладав під сейф у поштовому вагоні чималенький заряд динаміту.
Сейф вибухнув на суму тридцять тисяч доларів золотом і кредитками. Пасажири подекуди висовувалися з вікон, щоб подивитися, де це гримить грім і звідки насувається грозова хмара. Кондуктор смикнув за вірьовку дзвінка, вона подалася за рукою, не вчинивши ніякого опору. Акула Додсон і Боб Тидбол, запхавши здобич у міцну брезентову торбу, вистрибнули з поштового вагона на землю і, спотикаючись у своїх чоботях на високих підборах, незграбно побігли до паровоза.
Машиніст, похмурий і злий, проте досить розумний, підкоряючись їхньому наказу, швидко погнав паровоз геть від непорушного состава. Але ще до цього провідник поштового вагона, очунявши від застосованого до нього Бобом Тидболом засобу для додержання нейтралітету, вискочив на насип з вінчестером у руках і взяв участь у цій грі. Містер Джон Великий Пес, сидячи на тендері з вугіллям, ненароком зробив помилковий хід, підставивши себе під кулю, і провідник вдарив його козиром. З кулею між лопаток метис – лицар з великої дороги – гепнувся додолу, збільшивши в такий спосіб частку здобичі кожного із своїх партнерів на одну шосту.
За дві милі від водокачки машиністу наказали зупинитися. Грабіжники зухвало помахали йому на прощання рукою і, стрімголов скотившись з насипу, зникли в густих заростях, що тяглися вздовж залізниці. Через п'ять хвилин, продершись крізь хащі чапареля, вони дісталися до лісу, там до нижніх гілок високих дерев було прив'язано троє коней. Один з них чекав Джона Великого Пса, якому вже ніколи не судилося їздити на ньому ні вдень, ні вночі. Знявши з цього коня сідло й вуздечку, грабіжники відпустили його на волю. А на тих двох вони посідали самі, перекинувши торбу через луку сідла, і швидко, але обережно поскакали спочатку лісом, потім дикою пустельною ущелиною. Тут кінь, яким їхав Боб Тидбол, послизнувся на вкритому мохом камені і зламав передню ногу. Грабіжники негайно пристрелили його й сіли порадитись, як їм бути далі. Проскакавши звивисту й заплутану дорогу, вони поки що перебували в безпеці. Від найшвидшої погоні їх відділяло багато миль і годин. Кінь Акули Додсона з вуздечкою на шиї, тягнучи по землі вірьовку і поводячи боками, вдячно скуб траву на березі струмка. Боб Тидбол розв'язав торбу і, по-дитячому радісно сміючись, вигріб з неї обома руками акуратно заклеєні пачки кредиток і торбинку із золотими монетами.