Потім настав час, коли міс Лісон не приносила вже нерозбірливі папери, щоб передрукувати їх дома. І вранці, виходячи з дому, вона йшла не на роботу, а ходила з контори до контори, і її серце краяли холодні відмови, які переказували їй нахабні молоді посильні. Так тривало довго.
Одного вечора міс Лісон стомлено піднялась на ґанок будинку місіс Паркер – це було саме в той час, коли вона звичайно поверталася після обіду в кав'ярні. Але цього разу вона прийшла не пообідавши.
У вестибюлі вона зустріла містера Гувера, який вирішив скористатися з цієї нагоди. Він спитав міс Лісон, чи не погодиться вона вийти за нього заміж. Його гладке черево нависало на перила. Він спробував узяти її за руку, але вона підняла руку і легенько вдарила його по щоці. Крок за кроком вона піднімалася вгору, хапаючись за перила.
Пройшла повз кімнату містера Скіддера, де той червоним чорнилом вписував у свою (неприйняту) комедію ремарку для Мертл Делорм (міс Лісон), що мала «пройти піруетом з лівої частини сцени до того місця, де стоїть Граф». Нарешті вона доплентала по вкритих доріжкою крутих сходах до горища і відчинила двері своєї кімнати.
У неї не стало сил, щоб засвітити лампу або роздягнутись. Вона впала на залізне ліжко, і старі пружини навіть не прогнулися під вагою її легенького тіла. В цій кімнаті; яка була схожа на пекло, міс Лісон підняла важкі повіки й усміхнулась.
Бо її вірний, спокійний і яскравий Біллі Джексон сяяв їй крізь вікно у стелі. Вона була відірвана від усього світу. Вона поринула у глибоку пітьму, і тільки маленький квадрат блідого світла облямовував зірку, яку вона так хиг мерно, але марно назвала. Мабуть, міс Лонгнекер має слушність: це Гамма у сузір'ї Кассіопеї, а не Біллі Джексон. Але все-таки не хочеться погоджуватися з тим, що це Гамма.
Лежачи на спині, вона двічі спробувала підняти руку. На третій раз це їй вдалось, вона піднесла два худеньких пальці до уст і з темної ями послала Біллі Джексону поцілунок. Потім її рука безсило впала.
— Прощай, Біллі, – ледве прошепотіла вона. – Ти за мільйони миль звідси, і ти навіть не блимнеш мені. Але ти світив, і я тебе бачила майже весь час, коли навколо не було нічого, крім пітьми, правда ж?.. Мільйони миль… Прощай, Біллі Джексон!
Наступного ранку о десятій годині служниця-негритянка Клара побачила, що двері міс Лісон замкнені, їх зламали. Ні оцет, ні розтирання й палені пера не допомогли, і тоді хтось побіг викликати по телефону «швидку допомогу».
В означений час карета із страшним дзвоном розвернулась біля ґанку, і з неї вискочив енергійний молодий медик у білому халаті, впевнений, готовий діяти, спокійне лице його було напівжиттерадісне, напівпохмуре.
— В будинок сорок дев'ять викликали карету, – сказав він коротко. – Що трапилось?
— Так, так, докторе, – зітхнула місіс Паркер, ніби вона найбільше непокоїлася, що у її домі трапилося нещастя. Я не розумію, що з нею могло статися. Ми зробили все, що могли, але вона все ще не приходить до свідомості. Це молода жінка, міс Елсі – так, якась міс Елсі Лісон. Ніколи раніше в моєму домі…
— Яка кімната? – вигукнув лікар таким страшним голосом, якого місіс Паркер ніколи раніше не чула.
— Кімната на горищі. Це…
Мабуть, лікар «швидкої допомоги» добре знав розташування кімнат на горищі. Він побіг угору сходами, стрибаючи через чотири східці. Місіс Паркер поволі, як того вимагала її гідність, рушила слідом.
На першій площадці сходів вона зустріла лікаря, який уже повертався, несучи на руках «астронома». Він зупинився і стиха сказав кілька слів, гострих, як скальпель хірурга. Місіс Паркер повільно зігнулась, мов сукня з цупкої матерії, яка впала з цвяха. Відтоді вона лишилась назавжди зігнутою і душею, і тілом. Траплялось, цікаві пожильці питали, що сказав їй тоді лікар.
— А, хай йому, – відповідала вона. – Коли б мені пощастило вимолити прощення за те, що я слухала його, я була б задоволена.
Лікар із своєю ношею пройшов повз натовп цікавих, яких завжди ваблять усякі видовища, і навіть вони, ошелешені, розступилися, бо вигляд у лікаря був такий, наче він ховає найдорожчу людину.
Вони помітили, що лікар не поклав тіло, яке ніс, на носилки, а тільки сказав шоферові: «Жени щодуху, Уїлсон!»
Оце й усе. Чи вийшло у мене оповідання? На другий день у ранковій газеті я побачив маленьку замітку, і її останні слова, можливо, допоможуть вам (як допомогли мені) зв'язати всі події.
У замітці повідомлялося, що з будинку сорок дев'ять по Східній… вулиці до лікарні Беллвю привезли молоду жінку, надзвичайно виснажену тривалим голодуванням. Замітка кінчалася словами:
«Доктор Уїльям Джексон, лікар «швидкої допомоги», якого викликали до хворої, твердить, що вона видужає».
1. Момус – у грецькій міфології бог кепкування й огуди.
Жертви любові
Коли любиш Мистецтво, ніякі жертви не здаються надто великими. Це передумова. Наше оповідання приведе нас до відповідного висновку цієї передумови і в той же час покаже, що сама та передумова – неправильна. Для логіки – це новина, а як літературний прийом він, можливо, не набагато старіший за Великий китайський мур.
Джо Лерребі, палаючи пристрастю до образотворчого мистецтва, прибув з рівнин Середнього Заходу, де ростуть вікові дуби. У шість років він намалював картину, на якій зобразив міську водокачку і відомого городянина, що йшов повз неї. Цей результат – плід творчих зусиль, вставили в раму й вивісили у вітрині аптеки поряд з качаном кукурудзи, зерна в якому складали непарне число рядків. Коли Джо минуло двадцять років, він зав'язав широким бантом краватку, склав своє добро в маленький пакуночок і вирушив до Нью-Йорка.
Ділія Керузерс жила на Півдні в селі серед соснового лісу і так багатообіцяюче справлялася з шістьма октавами фортепіанної клавіатури, що родичі зібрали досить грошей, аби вона могла поїхати «на Північ» і там «завершити музичну освіту». Вони не могли передбачити, що… але саме про це ми й розповімо.
Джо та Ділія зустрілись у студії, де молодь, що вивчала живопис і музику, збиралась, бувало, щоб побалакати про світлотіні, про музику, про Вагнера, творіння Рембрандта, картини, шпалери, Вальдтейфеля, Шопена, Улонга…
Джо та Ділія покохали одне одного, або закохались одне в одного – як вам більше до вподоби, – і невдовзі побралися, бо (дивись вище), коли любиш Мистецтво, ніякі жертви не здаються надто великими.
Містер і місіс Лерребі почали хазяйнувати у квартирі, яку вони найняли. Це була квартира у відлюдному місці, загублена так далеко, як ля діез на самісінькому лівому кінці клавіатури. Вони були щасливі: Мистецтво належало їм, а вони одне одному. І от моя порада багатим молодим людям: продай усе, що маєш, і гроші роздай бідним… можна швейцарові, щоб пізнати насолоду жити у такій квартирі із своїм Мистецтвом і своєю Ділією.
Мешканці таких квартир, певна річ, підпишуться під моїм твердженням, що тільки вони справді щасливі. Якщо в домі панує щастя, він не може бути тісним. Хай перевернута шафа заміняє вам більярд, хай камінна дошка править за трюмо, письмовий стіл –за спальню, умивальник – за піаніно. Хай хоч усі чотири стіни, коли їм заманеться, зійдуться, аби для вас і вашої Ділії лишилося трохи місця. Але якщо в вашому домі нема щастя, то хай він буде великий і просторий, щоб ви могли ввійти через золоті Ворота, повісити свого капелюха на мис Гаттерас, пальто – на мис Горн і вийти через Лабрадор.
Джо вивчав живопис у класі самого великого Меджістера. Ви, звісно, чули про нього. Бере він за навчання багато, а вчить мало чому, певно, це і принесло йому славу майстра ефектних контрастів. Ділія навчалась у Розенштока – ви знаєте, яку славу здобув цей порушник спокою фортепіанних клавішів. Молоді були дуже щасливі, доки мали гроші. Так воно завжди буває… але не буду цинічним. Їхня мета була певна і ясна. Джо в найближчому майбутньому мав навчитися малювати такі картини, щоб за право придбати їх старі джентльмени з ріденькими бакенбардами і товстими гаманцями в його майстерні били один одного обушками по голові. Ділія ж повинна була так опанувати Музику, а потім стати такою байдужою до неї, щоб, побачивши вільні місця у партері чи в ложах, захворіти горлом і лікувати його омарами в особистих департаментах, відмовляючись вийти на сцену.