— Товпитися не товпляться, – відповідає Сільвер. – Тепер це діло не треба дуже рекламувати. Я ж тут тільки місяць. Однак почати вже готовий. І всі учні недільної школи Віллі Манхеттена, що виявили бажання зробити свій внєсок у моє благородне діло, навіть сподіваються побачити свої фото в «Івнінг дейлі».
— Цей місяць я вивчав Нью-Йорк, – провадить далі Сільвер, – щодня читав газети і тепер знаю місто незгірш, ніж коти в муніципалітеті знають звички чергового полісмена. Тут такі люди, що як трохи заґавишся підмести у них кишеню, то вони одразу гуп! на землю і ну верещати та дриґати ногами. Та ходімо краще до мене, Біллі, я розкажу тобі все до ладу. Задля нашої дружби ми візьмемося за це місто разом.
І Сільвер повів мене до себе в готель. Чого тільки не було в його номері! Цілі завали.
— Є багато способів видурити грошики в цих столичних йолопів, – розповідає Сільвер. – Більше навіть, ніж способів варити рис у Чарлстоні, що в Південній Кароліні. Цих бевзів можна купити на що завгодно. У більшості з них мізки набакир. Чим більше вони знають, тим менше розуміють. Оце тільки недавно один чоловік продав Дж. П. Моргану намальований олією портрет Рокфеллера-молодшого, а сказав, що то знаменита картина Андреа дель Сарто «Іоанн Хреститель замолоду»!
Бачиш он там у кутку паку друкованого мотлоху? Це, Біллі, справжні золоті розсипи. Одного дня я почав був їх продавати, та вже за дві години торгівлю довелося припинити. Спитаєш чому? Бо мене арештували за те, що я влаштував на вулиці мало не мітинг. У черзі й справді вже доходило до бійки. По дорозі до дільниці я примудрився ще продати пачку цієї мури полісменові. Але потім зняв цю штуку з продажу. Не хочу, щоб люди віддавали мені гроші просто так. Хочу, щоб вони хоч трохи поворушили мізками, бо інакше це вражає моє почуття власної гідності. Я хочу, щоб вони бодай спробували вгадати, якої літери бракує в слові «Чік-го» або прикупити карту до пари дев'яток, перше ніж віддати мені хоч цент з свого гаманця.
А потім мені трапилася ще одна махінація, тільки ж така вже легенька, що просто довелося від неї відмовитися. Бачиш на столі он ту пляшку синього чорнила? Витатуював я, значить, на руці якір, приходжу в банк і кажу, що я – небіж адмірала Дьюї. Мені одразу запропонували тисячу доларів готівкою на чек з ім'ям дядечка. Та, на жаль, – я не знав дядечкового імені! Тепер ти сам бачиш, як усе-таки легко працювати в цьому місті. А щодо простих злодіїв, то їх не заманиш до будинку доти, доки на столі не стоятиме гаряча вечеря й не чекатиме обслуга з університетською освітою. В цьому місті можеш де завгодно і кому завгодно зробити з черева решето, а потім такий випадок усе одно назвуть словесною образою чи просто хуліганством.
— Слухай, Монті, – кажу я, тільки-но Сільвер спинився перевести дух, – може, ти змалював і правдиву картину Манхеттена. Одначе я сумніваюсь. Я тут, правда, всього дві години, але мені не здалося, що місто – як спіла вишенька, лишилося тільки зірвати її. Як на мене, то в Нью-Йорку саме бракує rus in urbe 1. Мене б влаштовувало куди більше, якби в людей тут стирчала в чубах солома і вони любили вдягатись у вельветові жилети й носити в кишеньці годинник завбільшки з кулак. Мені здається, що не такі вже вони простачки.
— Тоді з тобою все ясно, Біллі, – каже Сільвер. – Тут з усіма переселенцями так. Це правда – Нью-Йорк більший від Літл-Рока чи Європи, і на приїжджого чоловіка він наводить жах. Але дарма, це в тебе мине. Я ж кажу, часом аж рука свербить надавати людям по пиці за те, що вони не надсилають мені своїх грошей, складених у кошики для білизни й побризканих зверху отрутою від комах. Ох, як я не люблю виходити по гроші на вулицю! А знаєш, хто носить у цьому місті діаманти? Отож-бо. Жінки шахраїв і наречені злодюг. Обчухрати ньюйоркців легше, ніж вишити на дитячому слинявчику голубу троянду. Мене тільки одне турбує: щоб не поламати сигар, коли кишені будуть напхані двадцятками.
— Сподіваюся, Монті, ти знаєш, що робиш, – кажу я. – Та, як на мене, краще сидіти в Літл-Році, зате з синицею в руці. Навіть якщо урожай там бідненький, не важко знайти кількох фермерів, котрі поставлять свій підпис під клопотанням про будівництво нової пошти, а той папір можна потім зареєструвати в окружному банку й вибити сотні дві доларів. А тут у людей, здається, надто розвинене почуття самозбереження і скупість. Боюся, що для такої гри ми з тобою мало треновані.
— А ти не бійся, – відповідає Сільвер. – Я знаю цей Роззявіль під йолоптауном так само добре, як те, що Північна річка – це Гудзон, а Східна річка – зовсім не річка 2. Та тут за чотири квартали від Бродвею живуть люди, які в своєму житті, крім хмарочосів, ніяких будинків і не бачили. Метикуватий, енергійний житель Заходу за якихось три місяці неодмінно зверне на себе увагу, достатню для того, щоб заслужити ласки Джерома або невдоволення Лоусона…
— Досить гіпербол, – кидаю я. – Краще скажи: ти знаєш якийсь нескладний спосіб видурити в суспільства долар-два, але так, щоб не звертатися до Армії спасіння і не зомлівати на сходах у міс Еллен Гулд?
— Хоч десять способів! – каже Сільвер. – Скільки в тебе капіталу, Біллі?
— Тисяча, – відповідаю.
— А в мене тисяча двісті, – каже Сільвер. – Складемось і візьмемося за великий бізнес. Є стільки способів заробити мільйон, що я просто не знаю, з якого почати.
На другий день уранці Сільвер зустрічає мене біля готелю врочистий, збуджений, радісний, аж сяє.
— Сьогодні пополудні, – каже, – зустрічаємося з самим Дж. П. Морганом. Тут у готелі я знаю одного чоловіка, то він хоче нас познайомити. Це Морганів приятель. Каже, що той дуже любить людей із Заходу.
— Дуже мило, – відповідаю. – Це вже на щось схоже. Буду радий познайомитися з містером Морганом.
— Авжеж, – киває головою Сільвер, – нам не завадить завести деякі знайомства серед фінансових королів. Мені подобається, що в Нью-Йорку так привітно зустрічають приїжджих.
Сільверового знайомого звали Клейном. О третій годині Клейн привів свого приятеля з Уолл-стріту в номер Сільвера. «Містер Морган» був трохи схожий на своє зображення на портретах, ліва нога у нього була обмотана волохатим рушником, і ходив він з палицею.
— Містер Сільвер, містер Пескад, – знайомить нас Клейн. – Думаю, джентльмени, – веде він далі, – називати ім'я найбільшого фінансового…
— Годі тобі, Клейне, – спиняє його містер Морган. – Радий з вами познайомитися, джентльмени. Мене дуже цікавить Захід. Клейн сказав, що ви з Літл-Рока. Якщо не помиляюсь, у мене в тих краях є кілька залізниць. А якщо хтось із вас, хлоп'ята, має бажання перекинутися в покер, то я…
— Слухай, Пірпонте, – перебиває його Клейн, – ти що, забув?
— О, даруйте, джентльмени! – похоплюється Морган. – Відколи мене мучить подагра, я часом граю вдома з приємною компанією в карти. А хто з вас, літлрокців, чув там про Одноокого Пітера? Він жив у Сіетлі, Нью-Мексіко.
Не встигли ми відповісти, як містер Морган почав бігати по кімнаті туди-сюди, гупати палицею по підлозі й голосно лаятись.
— Що таке, Пірпонте – всміхається Клейн. – Сьогодні на Уолл-стріті хтось намагається збити курс ваших акцій?
— Який там у біса курс акцій! – кричить містер Морган. – Це я через оту картину. Саме згадав про неї. Я послав свого агента аж у Європу, щоб купив її. Сьогодні одержав від нього телеграму. Пише, що не може знайти картини в усій Італії. А я б уже завтра дав за неї п'ятдесят тисяч доларів. Та що п'ятдесят – усі сімдесят п'ять! Я дав своєму агентові a la carte купити картину за будь-які гроші. Просто не розумію, чому картинні галереї допускають, щоб да Вінчі…
— О містере Морган, – каже Клейн, – а я думав, що ви вже зібрали всього да Вінчі.
— А що то за картина, містере Морган? – питає Сільвер. – Певно, така велика, що буде на всю стіну хмарочоса «Праска»?
— Боюся, ви розумієтесь у мистецтві, як куряче гузно, містере Сільвер, – відповідає Морган. – Завбільшки вона двадцять сім дюймів на сорок два і називається «Кохання спочиває». А намальовано на ній гурт дівчат-манекенниць, які танцюють тустеп на березі лілової річки. В телеграмі сказано, що картину, мабуть, уже вивезли до Америки. А без неї моя колекція не повна. Ну, бувайте здорові, джентльмени. Наш брат фінансист повинен рано лягати й рано вставати.