«У листопаді 1864 року загін конфедератів генерала Гуда рушив на Нешвілл, де й оточив частини урядових військ під командуванням генерала Томаса. Останній зробив вилазку і у жорстокому бою розбив південців».
Усе своє життя я був свідком і шанувальником дивовижної влучності, якої досягають південці в мирних боях, спльовуючи тютюн. Але в цьому готелі на мене чекав сюрприз. У великому вестибюлі було дванадцять нових, блискучих, містких, імпозантних мідних плювальниць, таких високих, що їх можна було б назвати урнами, й таких широких, що за п'ять кроків найкраща з подаючих жіночої бейсбольної команди, напевно, змогла б поцілити м'ячем у будь-яку з них. І хоч тут шаленіла запекла битва, вороги не були переможені. Вони стояли блискучі, нові, поважні, місткі, незаймані. Але – боже праведний! – кахляна підлога, чудова кахляна підлога! Я мимоволі згадав битву під Нешвіллом і, за своєю дурною звичкою, зробив деякі висновки щодо успадкованої влучності.
Тут я вперше побачив майора (недоречна чемність) Кесуела. Глянувши на нього, я одразу збагнув, що то за один. Мій давній друг А. Теннісон сказав, як завжди, влучно:
«Пророче, прокляни балакучого язика.
І прокляни британського паразита-пацюка».
Розгляньмо слово «британський» як таке, що підлягає заміні ad libitum 5. Пацюк завжди лишається пацюком.
Цей чоловік шастав по готелю, наче голодний собака, що забув, де він закопав кістку. У нього було широке, м'ясисте, червоне обличчя, сонною масивністю схоже на обличчя Будди. Він мав тільки одну принадну рису – був ретельно поголений. Доки чоловік користується бритвою, печать звіра не ляже на його обличчя. Думаю, якби того дня він не поголився, я б знехтував його авансами і в кримінальному літописі світу не було б записано ще одне вбивство.
Я стояв за п'ять кроків від однієї з плювальниць, коли майор Кесуел відкрив по ній вогонь. Мені стало спостережливості, щоб збагнути, що нападаюча сторона користується кулеметом Гетлінга, а не якоюсь там малокаліберною гвинтівкою. Тому я швидко ступив крок убік, й це дало майорові привід вибачитися переді мною як представником мирного населення. Він був якраз балакучий. За чотири хвилини майор став моїм приятелем і потяг мене до бару.
Хочу застерегти, що й сам я південець, але не за фахом чи ремеслом. Я уникаю краваток-шнурків, капелюхів з опущеними крисами, чорних сюртуків «принц Альберт», розмов про кількість тюків бавовни, знищених генералом Шерманом, і жування тютюну. Коли оркестр виконує «Діксі» 6, я не плещу в долоні. Я зручно вмощуюсь у шкіряному фотелі, замовляю ще пляшку пива і мрію…
Майор Кесуел грюкнув кулаком по стойці, і йому, наче луна, відгукнулася перша гармата на форті Семтер 7. Коли ж його промова про Громадянську війну вибухнула останнім залпом на Аппоматоксі 8, у мене зажевріла надія. Але тут він перейшов на родовідні дерева і довів, що Адам був всього троюрідним братом сім'ї Кесуел, та й то тільки в боковій її парості. Покінчивши із генеалогією, Кесуел, на велику мою огиду, заходився теревенити про свої сімейні справи. Згадав свою дружину, простежив її походженя аж до Єви і затято спростував чутки про те, що вона нібито має якісь родинні зв'язки з країною Нод…
У мене виникла підозра, що майор затіяв увесь цей шум-гам, аби я забув, що напої замовив він, – сподівався, що, спантеличений балачкою, я заплачу за них. Та коли ми випили, він жбурнув на стойку срібного долара, той аж задзвенів. Після цього мені не лишалося нічого іншого, як замовити ще. Розплатившись, я рішуче попрощався з ним; з мене було досить його товариства по саму зав'язку. Але він усе-таки устиг голосно похвалитися прибутками своєї дружини і показати мені повну пригорщу срібних монет.
Коли я підійшов до контори по ключ, клерк ввічливо сказав:
— Якщо цей Кесуел вам набридає і ви поскаржитесь, ми його витуримо. Нестерпна особа, гультяй, без певних засобів до існування, хоч у нього, як правило, й водяться гроші. На жаль, ми не маємо законних підстав викинути його звідси.
— Ні, нащо ж, – відповів я. – У мене немає поважних причин скаржитись на нього. Але хочу зауважити, що я й справді не шукаю його товариства. Ваше місто, – вів я далі, – мабуть, дуже тихе. Які втіхи, пригоди або розваги можете ви запропонувати гостеві?
— Ну, скажімо, сер, – мовив клерк, – у наступний четвер буде шоу. Там… А втім, я пошукаю оголошення, і вам його принесуть у номер, коли подаватимуть воду з льодом. На добраніч.
Зайшовши до своєї кімнати, я визирнув у вікно. Було близько десятої, але переді мною лежало вже заніміле місто. Ще й досі мрячило, де-не-де миготіли вогники, але так далеко один від одного, як коринки в солодкій булці, що продається на дамському благодійному базарі.
«Тихе місце, – подумав я, коли мій перший черевик упав над головою постояльця, що жив у кімнаті внизу. В тутешньому житті нема того, що надає яскравості й різноманітності містам Заходу і Сходу. Це просто звичайне собі, гарне, нудне, ділове місто».
«Нешвілл посідає одне з перших місць серед промислових центрів країни. Це – п'ятий взуттєвий ринок Сполучених Штатів. Найбільший на Півдні постачальник цукерок і печива. Веде широку оптову торгівлю мануфактурою, бакалією та аптекарськими товарами».
Треба розповісти вам, як я потрапив до Нешвілла. Повірте, що цей відступ так само нудний для мене, як і для вас. Їхав я в інше місце у своїх справах, але «Північний літературний журнал» дав мені доручення завітати сюди, щоб налагодити особисті зв'язки з одним його позаштатним співробітником – А. Едером чи Едер.
Едер (редакція нічого не знала про цього автора, хіба що його почерк) надіслав лиш кілька есе (утрачене мистецтво) та віршів. Погортавши їх під час сніданку, редактор схвально чортихнувся, а потім відрядив мене, доручивши будь-що умовити цього Едера і законтрактувати гамузом усю його (чи її) літературну продукцію по два центи за слово, поки якийсь інший видавець не запропонував йому (чи їй) десять, а то й двадцять.
Наступного ранку о дев'ятій, з'ївши курячу печінку «en brochette» (неодмінно покуштуйте, коли потрапите до цього готелю), я вийшов під дощ, кінця якому не було видно. На першому ж розі натрапив на дядечка Цезаря. Це був дебелий негр, старіший од пірамід, геть сивий, з обличчям, що нагадувало мені спочатку Брута, а за мить покійного короля Сеттівайо 9. Особливо незвичайним було його пальто – такого я ще ніколи не бачив і, певне, ніколи не побачу. Воно сягало йому до щиколоток, було колись сіре, як військова форма південців. Проте дощ, сонце й роки так поплямили його, що поряд з ним плащ Іосифа 10видався б блідою гравюрою в одну фарбу. Я так докладно описую це пальто через те, що воно відіграє роль у наступних подіях, до яких ми ніяк не можемо дійти, бо ж важко собі уявити, що в Нешвіллі може статися якась подія.
Пальто, певно, було колись офіцерською шинеллю. Каптура на ньому вже не лишилося. Спереду шинель колись була шляхетно оздоблена галуном і китицями. І галун, і китиці теж давно зникли. Замість них був старанно пришитий, мабуть, його пришила якась іще не померла чорна «маммі», новий галун, хитромудро скручений із звичайнісінької мотузки. Мотузка потерлась і розсукалася. Цей неоковирний витвір, на який витратили стільки праці, здавалося, мав стати замінником втраченої пишноти, оскільки мотузку пришили по кривій, що лишилася від колишнього галуна. А на довершення смішного й жалюгідного вигляду одежини всі ґудзики на ній були обірвані. Лишився тільки один – другий зверху. Пальто зав'язувалося шнурками, які були протягнуті у петлі в одній полі і грубо проткнуті дірки в другій. На світі ще не було вбрання, так фантастично розмальованого і помережаного такою силою відтінків. Один-єдиний ґудзик, жовтий, роговий, завбільшки з півдолара, був пришитий товстою шворкою.