Коли принесли молоко та вино, лікар швидко привів Азалію Едер до пам'яті. Вона сіла й завела мову про красу осіннього листя (саме стояла осінь), про примхливість його кольорів. Мимохідь торкнулася своєї непритомності і пояснила, що це наслідок давньої хвороби серця. Вона лежала на канапі, а Імпі обмахувала її віялом. Проводжаючи лікаря до дверей, я сказав йому, що маю намір і змогу видати Азалії Едер значний аванс в рахунок її майбутнього співробітництва з журналом, і він, здавалося, був задоволений.
— Між іншим, – сказав він, – вам, можливо, буде цікаво знати, що сюди вас привозив нащадок королів. Дід старого Цезаря був королем у Конго. Ви могли б помітити, що й у самого Цезаря королівська постава.
Коли лікар вийшов, я почув голос дядечка Цезаря:
— То що ж це… він забрав у вас обидва долари міс Залі?
— Так, Цезарю, – почулась її квола відповідь.
Увійшовши, я закінчив з нашим майбутнім співробітником грошові розрахунки. На свій страх видав їй авансом п'ятдесят доларів, запевнивши її, що це необхідна формальність для закріплення нашої угоди. Потім дядечко Цезар відвіз мене назад до готелю.
Тут закінчується та частина історії, свідком якої я був сам. Решта – тільки перелік фактів.
Близько шостої години я вийшов на прогулянку. Дядечко Цезар стояв на своєму розі. Він розчинив дверцята карети, помахав мітелкою і завів свою нудну пісню:
— Прошу, cap, п'ятдесят центів у будь-який кінець міста. Карета чистісінька, cap, щойно з похорону…
Але тут він упізнав мене. Мабуть, зір його слабшав. Пальто його забарвилось ще кількома відтінками, мотузка-шнурок ще більш розсукалась, і останній ґудзик, жовтий роговий ґудзик, зник. Жалюгідним нащадком королів був цей дядечко Цезар!
Годин за дві біля аптеки я побачив збуджений натовп. У пустелі, де ніколи нічого не трапляється, це була манна небесна, і я протиснувся в середину гурту. На імпровізованому ложі з порожніх ящиків та стільців спочивали тлінні останки майора Уентуорта Кесуела. Лікар намагався виявити його нетлінну душу, але дійшов висновку, що її нема.
Колишнього майора знайшли мертвого на глухій вулиці й принесли до аптеки знудьговані, спраглі сенсації громадяни. Усі подробиці свідчили, що ця колись людська істота витримала відчайдушний бій. Майор був негідник і нероба, а проте воїн. Одначе він програв. Кулаки його були стиснуті так міцно, що ніхто не міг розціпити пальці Добросерді громадяни, які знайшли його, намагалися знайти в своєму лексиконі якесь добре слово про нього. Один зовні добродушний чоловік після довгих роздумів сказав:
— Коли Кесові було чотирнадцять років, він був у школі серед перших з правопису.
Доки я стояв там, пальці правої руки вбитого, що звисала з білого соснового ящика, розігнулись, і щось упало біля моєї ноги. Я спокійно наступив на це «щось», а згодом підняв його і сунув у кишеню. Я збагнув, що в останній боротьбі його рука несвідомо схопила цю річ і стисла в передсмертній судомі.
Того вечора в готелі головною темою розмов, за винятком політики і сухого закону, була смерть майора Кесуела. Я чув, як хтось сказав групі слухачів:
— На мою думку, джентльмени, Кесуела вбив один із цих негідників-негрів заради грошей. Сьогодні вдень у нього було п'ятдесят доларів, він вихвалявся ними в готелі. А знайшли його без грошей.
Наступного ранку о дев'ятій я поїхав з Нешвілла, і коли поїзд ішов мостом через річку Камберленд, я витяг з кишені жовтого рогового завбільшки з півдолара ґудзика, з якого ще звисали розсотані кінці шворки, і викинув його через вікно в тиху каламутну воду.
Хотів би я знати, що тепер діється в Буффало?
1. Видавництво, яке випускало географічні карти, атласи і путівники.
2. Герой роману Ч. Діккенса «Повість про двоє міст».
3. Герой новели Уошінгтона Ірвінга.
4. На рожні (франц.).
5. За бажанням (лат.).
6. Пісня, яку під час Громадянської війни в США співали південці, стала гімном армії південців.
7. Форт, де почалися бойові дії Громадянської війни.
8. Річка, на берегах якої закінчилися основні бойові дії Громадянської війни.
9. Вождь зулуського племені (згодом – король зулусів), який боровся проти англійських колонізаторів.
10. Біблійний персонаж Іосиф носив різноколірний одяг – так велів його батько Іакков, який дуже любив сина.
11. Президент США у 1829–1837 pp.
День, який ми святкуємо
— У тропіках, – казав Бібб Стрибунець, торговець заморськими пташками, – все перемішалося: пори року, місяці, канікули й уїк-енди, неділі зібрано в одну колону й перетасовано так, що не знаєш, почався вже новий рік чи ні, – мине півроку, поки добереш.
Біббова лавочка – на самісінькому початку Четвертої авеню. Бібб був колись матросом і портовим волоцюгою, а тепер регулярно їздить у південні країни, привозить звідти на власний страх і ризик балакучих какаду та папуг-філологів. Бібб кульгавий, він упертий, у нього сталеві нерви. Я зайшов у його лавочку купити на Різдво папугу для тітки Джоанни.
— Ось оцього, – сказав я, намагаючись відмахнутися від Біббової лекції на календарні теми, – червоний, білий і синій. Звідки така звірюка? Кольори його тішать мою патріотичну пиху. До того ж я не відчуваю дисгармонії кольорів.
— Какаду з Еквадору, – відповів Бібб. – Поки що він знає тільки двоє слів: «Щасливого Різдва!», зате на самісіньке свято. Віддаю за сім доларів. За такі ж двоє слів вам доводилось платити й дорожче, правда ж?
І Бібб раптом зайшовся гучним реготом.
— Ця пташка, – мовив він, – пробуджує дещо в моїй пам'яті. Краще б він уже проголошував «Е pluribus unum» 1з приводу власної масті, ніж виступати на ролях Санта Клауса. А нагадав він мені, як у нас з Ліверпулем-Семом одного разу в Коста-Ріці все в голові переплуталося через погоду та інші тропічні штучки.
Ми з Ліверпулем сиділи в тих краях на мілині: у кишенях вітер гуляє, позичити – теж ні в кого. Ми приїхали, він кочегаром, я – помічником кока, на пароплаві, що прибув з Нового Орлеана по фрукти. Хотіли тут випробувати щастя, але не довелося – дегустацію відмінили. Занять, що відповідали б нашим нахилам, не було, і ми перейшли на дієту з червоного рому, а закуску давали тамтешні фруктові сади, коли нам щастило пожати те, що ми не сіяли.
Містечко Соледад стояло на наносній землі, без порту, без ніякого майбутнього й без виходу із становища. Коли пароплавів не було, містечко смоктало ром і дрімало, розплющуючи очі тільки для того, щоб вантажити банани. Наче та людина, яка, проспавши весь обід, продирає очі, коли подають солодке.
Ми з Ліверпулем опускалися дедалі нижче, і коли американський консул перестав з нами вітатися, зрозуміли, що торкнулися самісінького дна.
Наймали ми житло в тютюнового кольору кралі на ім'я Чіка – вона тримала на вулиці Сорока Семи Невтішних Святих шинок і ресторанчик для чистішої публіки. Наш кредит надходив до кінця, і Ліверпуль, який завжди ладен був продати своє «noblesse oblige» 2за напхане черево, поклав собі обвінчатися з господинею. Такою ціною ми прожили ще цілий місяць на печені з рисом та бананах. Але коли одного разу Чіка з похмурою відвагою схопила глиняну жаровню – спадок палеоліту і п'ятнадцять хвилин давала прочуханки Ліверпулеві-Сему, стало ясно без слів – епоха гурманства кінчилася.
Того ж таки дня ми пішли й підписали контракт із доном Хайме Мак Спінозою, метисом і власником бананового гаю. Взялися працювати в його заповіднику, за дев'ять миль од міста. Іншого виходу не було – нам лишалося жити морською водою з випадковими крихтами сну та якоїсь жуйки.
Не ганьбитиму і не чорнитиму Ліверпуля-Сема, я казав йому ці самі слова й тоді. Але вважаю, що коли британець стає нікчемою, йому треба спритніше крутитись, а то покидьки інших національностей наплюють йому просто в очі. Якщо ж цей британець ще й з Ліверпуля, можете бути цілком певні, спуску йому не дадуть. Сам я американець з діда-прадіда, і така моя думка. В даному разі ми з Ліверпулем були на рівних. Обидва в лахмітті, без грошей, без видів на краще, а жебраки, як кажуть, завжди заодно.