Ми вже проминули кілька горіхових гайків, коли раптом Адам зупинився, розсунув гілля і поліз у гущавину. Це було саме вчасно для нас обох: шерсть на його спині змокла від поту, я ледве переставляв ноги. Слідом за ним у хащі поліз і я. Тут було прохолодно. Ми заснули.
Я не боявся, що Адам скористається моїм сном і втече. Якби йому схотілося, він заховався б од мене в будь-якій розколині. Але цього не сталося, і тут доводилося думати так: або він мені симпатизував, або зовсім не помічав. Перше для мене було б приємніше, хоч я не міг зрозуміти, чим викликав у нього довіру. Тим, що безпомічний, беззбройний?
Я прокинувся перший і, мабуть, тріснув гілкою, коли повернувся, щоб глянути, чи тут мій супутник. Адам безшумно підвівся, повів головою в один бік, у другий, при цьому плечі його разом з головою хиталися праворуч і ліворуч; так само нечутно став на ноги, вийшов з нетрів. Я продирався за ним. Він був уже метрів за двадцять, йшов уздовж узлісся. В кожному його русі відчувалася цілеспрямованість — хода широка, руками розмахував сильно.
Але ось чагарі скінчилися. Адам пішов повільніше. Я наздогнав його. Перед нами був порослий травами виярок: невеличка зелена оаза, що загубилася в скелях. За формою виярок скидався на клинок, вістря якого впиралося в розколину, що вела, мабуть, до іншої долини. Сонце сідало позад нас, освітлювало жовті скелі. Зелень і жовтизна, пахощі квітуючих трав змішувалися, і виярок, здавалося, був заповнений свіжим прозорим медом. В гирлі виярка височіли купи каміння. Що ближче ми підходили, то обережнішими ставали Адамові кроки, рухи. Я подумав, чи не побоюється він чогось, може, хижака? Але це було не так: Адам полював.
Мені давно слід було помітити, що вздовж виярка тягнеться витолочена копитами стежина. Тут проходили стада гірських козлів. Адам знав її, знав, коли тварини спускаються до водопою. Підійшовши до виярка, він схилився до землі і ніби щез між камінням. Я теж сів на камінь, міркуючи, що далі йти не варто, аби не заважати йому полювати.
Повіяв легкий, по-вечірньому прохолодний вітерець. Жоден звук не порушував тиші. Сонце сіло за гори. Жовті осики стали оранжеві, потім червоні, потім бурі. Повітря було таке прозоре, що предмети навіть на великій відстані можна було роздивитися ніби крізь побільшувальне скло. Я бачив горловину ущелини, стежину, каміння, де заліг Адам. А от коли підійшли тварини, я не помітив. Раптом з каміння виріс Адам і жбурнув, як мені здалося, брилу в траву. Тут же він сам стрибнув услід за брилою, і за мить я почув різкий крик тварини: гірський козел бився в Адамових руках. Увечері ми розмовляємо.
— Не ображайся, — кажу я Адамові. — Сире м’ясо мені не підходить.
— Йа-а… — непевно відгукується Адам і стежить за тим, як я готую страву. На щастя, в мене збереглися таблетки сухого спирту і дюралевий футляр од лічильника, що мені править за полумисок.
— Зварю юшку — не відмовишся?
— Йа-а… — відповідає Адам. Він і сьогодні поділився зі мною здобиччю. Зараз його цікавить блакитне полум’я і всі рухи, котрі я проробляю над бляшанкою. Приготування юшки затягується, Адам насилу переборює сон. Мені хочеться пригостити його стравою і, щоб він не заснув, я займаю його розмовою:
— Солі в нас нема. Перцю духмяного теж. Але юшка все одно буде…
Час од часу я змушений забувати про дюралевий полумисок: плече розпухло, ліву руку я підтримую здоровою правою; ми сидимо під навислою скелею, в ніші, видовбаній вітром чи морозом.
— От якби ти полікував мені руку, — кажу я Адамові. — Певно, плечовий суглоб вивихнуто. Але ти, мабуть, нічим не зарадиш…
— Уф-ф… — зітхає Адам, шкодуючи, що не може допомогти.
Мені подобається оте “уф-ф”. Адам лагідний хлопець. Шкода, що він більше нічого не може сказати. Чи є в нього родичі? Де вони? Чому він блукає один, де буває взимку?
Але ось юшка готова. Адам спостерігає, як я, обпікаючи пальці, витягаю з бляшанки м’ясо, охолоджую.
— Ще мить, — кажу. — Хай лишень прочахне.
Викладаю перед ним галети і шоколад — увесь свій аварійний запас.
Вареного м’яса Адам не їсть. Не торкнувся і юшки, галет не бере; я хотів пригостити його галетами ще вдень, та він і тоді не взяв. Можливо, вони здаються йому запиленою рінню? Зате шоколад Адамові смакує. Він довго розжовує шматочки, прицмокує.
На світанку повторюється кружляння по горах: ті ж луки, той самий пошук їжі. Я йду за Адамом і думаю про його життя: сьогодні те ж, що і вчора, завтра те саме, що й сьогодні. В ім’я чого? Щоб прожити ще один день?.. Дивне існування, його й життям не назвеш. У чому Адамові радощі, пристрасті? Чи є в нього бажання, думки, прагнення? Згадую диких козлів: з дня в день ходять вони тим виярком на пасовисько і водопій. Трапляється, гинуть. Але забувають і знову йдуть звичною стежкою. Невже так і в Адама? Хай у нього більше сили, більше кмітливості й розуму. Однак в іншому — те ж саме. Це жахливо. Другий день я блукаю луками і вже ненавиджу їх. Але Адам уже не молодий: у бороді сивина, на голові й на грудях теж сиве волосся.