Минали години. Сонце здіймалося все вище. Я ховався від нього в затінок. Мучила спрага. Усю ніч мені хотілося пити, і тепер спрага затьмарювала розум: здавалося, наді мною, а може, в мені самому безупинним колом кружляла чудернацька чорно-біла ніч. Коли сходила біла половина кола, я намагався якомога глибше зітхнути, бо чорна половина тягла мене в прірву, де не було ні світла, ні повітря. І так безперервно — вгору, вниз, угору, вниз…
Потім з’являється Тедді. “Плюймо на паскудні Гімалаї!” — регоче він. Я відштовхую його, намагаюсь вилізти з чорної безодні. “До яхт-клубу! В маклери!” — горлає й кривляється Тедді, і я люто ненавиджу його. Від ненависті мені легшає, біле коло підіймає мене вгору. Тут я набираю повні груди повітря і кличу:
— Адаме!..
І Адам приходить. “Ти?” — я не вірю очам. Адам кидає з плечей козеня. Козеня живе і рябе — шерсть його в сонячних плямах.
Тут знову починається марення: Адам закидає козеняті голову, встромлює в шию міцні білі зуби. Кров він засмоктує собі в рот, і коли щоки віддуваються, наче за кожною по яблуку, Адам тягнеться ротом до мене. “А-а-а!” — кричу я і відштовхую Адама, як щойно відштовхував Тедді. Але коричневе обличчя наді мною, губи торкаються моїх губ. “А-а…” — щоб не захлинутися, ковтаю теплу пряну рідину. Вона розливається жаром по тілу і вгамовує спрагу. Потім я дихаю, дихаю і дивлюся на небо: крізь гілля і листя воно здається смарагдовим, наче індійський шовк.
— Адаме…
Він сидить поруч, зіщулившись, наче дід. Мені здається, що в його очах — смуток. Козеня з перекушеною горлянкою лежить на землі. Я намагаюсь не дивитися на нього.
— Адаме, — кажу я, — пробач. — Мені соромно, що я зневірився в ньому, коли він пішов по козеня. Він хотів вилікувати мене і робив це так, як робили на землі сотні віків тому. Він не знає, що мені потрібно інше — у мене вивихнута рука. Але я вдячний йому. — Я не знав, що ти повернешся, — кажу я.
Здаля, з-за вершин долинає дивний звук. Дуже знайомий, але я не можу визначити, що це. Не шум вітру і не спів ручаю. І не шамотіння дощу. І не гуркіт грому. Адам чує його і лякається.
— Вертоліт! — здогадуюсь я.
Намагаюсь підвестися, вилізти з кущів. Де повзком, де навкарачки дістаюся середини галявини.
— Вертоліт! — горлаю я і непритомнію.
А потім бачу, як біля мене упадають люди: пілоти, Люсьєн Тома з нашого табору. Вони підводять мене, втягують у люк вертольота.
— Адаме! — кричу я. — Адаме! — вириваюся з їхніх рук.
— Джонні, ти мариш, — заспокоюють вони мене. — Поглянь на себе, який ти…
— Адаме! — Я відбиваюся від них здоровою рукою. Але їх троє. Вони заштовхують мене до кабіни.
Про історію мого порятунку я довідався пізніше.
Лавина відгуркотіла на протилежному від табору боці. Тедді повернувся до групи один.
— Де Джонні? — спитали його.
Тедді показав на свій пасок:
— Розв’язалася мотузка…
Мене шукали. Винишпорили увесь схил і не знайшли.
— Я сам бачив, — стверджував Тедді. — Його одразу накрило снігом.
І йому повірили.
На вершині гори поставили лічильник — із запасних, що були в експедиції. Вже складали намет, коли Олівер Хові побачив орла. Той пролітав над ущелиною, тримаючи в кігтях щось довге.
— Змія!
— Ліана… — почулися здогади.