Поспіхом, пропускаючи незрозуміле, Валентин читає уривки, окремі речення: “Здогад Петра… Петро загинув під Старим Осколом. Служили разом у гарматній обслузі…
Важка розмова з Галиною Гнатівною. Допомогу Валентинові не прийняла…
Станція малолюдна: шість співробітників та ми з Ольгою.
Готові креслення. Важко відшукати реній.
Не клеїться із збільшенням. Перевірив розрахунки. Два роки складав лінзу. Півтори тисячі стерженьків. Планета заселена людьми! І — тисяча світлових років. Ото вже справді: носом чую, руками не впіймаю!..
Майнула думка: чи не можна подолати світловий потік, ніби використати як провідник, миттю пробігти від початку до кінця? Але… триста тисяч кілометрів за секунду — квантова межа. Не можна в світловому промені рухатися швидше світла!
Отже, швидшого за світло руху бути не може? Безвихідь? Діалектика не визнає безвихіддя. Матерія, простір, час — безмежні. Безмежна і швидкість!
Що за квантовою межею? Відповідь одна: нова форма руху. Треба її знайти. Остаточно переконався у правильності своєї думки, коли відкрив Голубнику — двійника нашої Землі. Голуба планета, з рослинністю, океанами, сніговиками на полюсах, навіть в обрисі материків щось схоже! На планеті рабовласницький лад: певно, свій Цезар і свій Брут… За розвитком люди відстають від нас на дві тисячі років. Але ж од планети світло йде стільки ж! І якщо прогрес у них на спільній з нами лінії, то вони переживають ту ж саму добу — становлення соціалізму…
Що за квантовою межею?
Світло має масу — це відома істина. Якщо взяти хвилину випромінювання Сіріуса і сконцентрувати в масу, то можна виліпити ще одну голову Нефертіті… Та чи є квантова межа — грань переходу від одного стану швидкості в інший? Світла — в тяжіння?
Гравітаційне поле за структурою уривчасте. Його частки — кванти тяжіння чи гравітони. Вони в безперервному русі. Чи не це вона, надсвітлова форма руху?
Тоді підходимо до поняття нуль-часу!”
Валентин відчував — найцікавіше попереду. Брайнін писав:
“Чотири роки спостерігав Голубнику. Що таке чотири роки? Течуть річки, хлюпочуть моря. В житті планети — мить, в історії суспільства, можливо, хвилина? Міста за кріпосними стінами, рипіння млинових жорен… А коли ввімкнув генератор нуль-часу, — дві тисячі років ніби впали з плечей.
Те, що відкрилося, не викликало сумнівів: на планеті точиться війна багатих і бідних. Одні, зодягнуті в сіро-зелене, мають армії, флоти; в других — тільки відчайдушність, рішучість.
Не знаю як, але на планеті бачать мене. Може, тінь з космосу, може, моє обличчя або щит? На мене показують пальцями.
Розбираюся у ворожих таборах. Знайшов їхні штаби. Сіро-зелені сильні синіми блискавками: електрична чи атомна зброя — незрозуміло. Де пройшли їхні загони, там спалені селища… Щось на зразок катапульти. Шари, що їх вона викидає, розтікають червоним туманом, отруюючи все довкола.
У мене нестерпне бажання: знищити жахливу катапульту. Я накреслив на білому аркуші план місцевості, де розташовано цю гадину, і показав креслення штабові народних військ.
Коли за два дні (ці й наступні рядки написано іншим почерком, мабуть, писала Ольга Федорівна), подивився на гори: катапульти не було; на її місці велетенська вирва з порізаними краями. Ще не встиг зрозуміти, наблизив зображення — не слід було цього робити! — з щита вирвалася іскра, обпалила скроню і праву частину обличчя… Було вісімнадцяте серпня, планета сховалася за диск зірки, з’явиться через тридцять два дні…”
А зараз ніч на двадцяте вересня, час — без двадцяти дванадцята. Залишається дві з половиною години.
У теці ще папери і газетна вирізка — оповідання письменника Лідіна. Розрахунки, формули і раптом белетристика: “Повернувся з фронту Малахов і одружився на вдові свого вбитого однополчанина Єгора Нескачева. Сталося це просто і природно, як росте трава чи тече вода”. І далі: як воювали люди і як гинули, а ті, що лишилися в живих, любили і жили, як і належить усім живим.
Валентин уявив Брайніна, що схилився над сторінкою. Про що думав старий, що хвилювало його? Правдивість, з якою автор написав оповідання, чи, може, щось своє, пережите?.. І раптом, як блискавка, майнув здогад: так могло статися і в житті Брайніна. І не сталося!..
Валентин квапливо гортав щоденника, знайшов рядок, де Брайнін згадував розмову з його матір’ю. Якою гарною була вона років п’ятнадцять тому!
Валентин не мав права судити матір чи Брайніна. їх розсудило життя, в якому все могло скластися інакше і не склалося. А щастя не було ні в кого з трьох…
Станція спить.