Думки розійшлися.
Ніхто все ж не сумнівався, що це контакт двох цивілізацій — врешті настав довгожданий час! — і оскільки в основі будь-якої цивілізації — розум, то можна підібрати ключ до послання прихідців, розшифрувати танок ліній. Створене розумом, твердили оптимісти, не може зостатися незбагненним для іншого розуму. Спільне мірило всіх цивілізацій — розум, казали вони; отже танок ліній можна розшифрувати.
Це було блискуче доведено: людська думка здатна на дивовижні злети. У дев’ятнадцятому сторіччі таким злетом було відкриття Левер’є, як тоді казали, “на кінчику пера” планети Нептун, у двадцятому сторіччі — розшифрування кібернетиком Сибірського наукового центру Павловим танку загадкових ліній.
Ось що було надруковано у “Віснику Академії наук СРСР”:
“Лінії справді передають сигнал небезпеки, звернений до розумних істот планет сонячної системи. Цей заклик складається з двох речень, що повторюються чотири рази в кожному шістнадцятихвилинному сеансі. Зміст речень такий:
— Врятуйте нас, ми падаємо, падаємо, падаємо… — Слово “падаємо” повторюється в кінці першого речення сімнадцять разів.
Якщо не допоможете, загинемо, загинемо, загинемо… — Це слово повторюється теж сімнадцять разів.
Можна поставити запитання: що значить — падаємо? Куди? Відповідь очевидна: корабель втратив керування і падає на Сонце, — математична траєкторія корабля веде до Сонця. Друге речення не потребує пояснень, воно закликає допомогти. Чому наприкінці кожної фрази слово повторюється сімнадцять разів — незрозуміло, математичний аналіз тут не дає результатів.
А. Павлов”.
Справді, чому слова повторюються сімнадцять разів? Мовна структура речень для землян незвична. Може, це особливість мови прихідців? Може, символ? А може, екіпаж корабля з сімнадцяти чоловік, і телеграму складено так, щоб за кожного замовити слівце? Було щось трагічне й наївне, майже дитяче в цих фразах — землян над усе дивувало безконечне повторення слів. І трошки розсмішило. Можливо, далося взнаки напруження останніх тижнів — танок ліній, чекання зустрічі з прихідцями, але безконечне повторення слів породжувало численні пародії. Дотепники, прощаючись до завтра, казали друзям: “До побачення, до побачення до побачення”… — сімнадцять разів. Інші, штовхнувши сусіда в тролейбусі, мимрили: “Пробачте, пробачте, пробачте…” — теж сімнадцять разів. Число входило в моду, лунало з естради. Біттлзи придумали пісеньку, в якій рефрен повторювався сімнадцять разів. Розшифровка Павлова, незважаючи на всю серйозність, викликала в землян усмішку. Напруження зникло, наче земляни побачили перед собою не велетнів чужої цивілізації, а дітей, котрі белькотіли розгублено перші-ліпші слова, що спали їм на думку.
І в той же час земляни приступили до практичних заходів, щоб врятувати інопланетний корабель. Симпозіум вчених перетворився на Комітет порятунку.
Ще раз було уточнено рух корабля. Найбільше зближення його з Землею становило сто вісімдесят тисяч кілометрів. Можливо, корабель вийде на земну орбіту? Ні, третя космічна швидкість не дасть змоги це зробити. Коли б можна було загальмувати корабель! Але як його загальмувати? Питання поставили перед інженерами і космонавтами.
Сполучені Штати виступили з проектом: вийти назустріч інопланетному кораблю, пришвартуватися до нього і, використовуючи двигуни ракет, перевести корабель на навколоземну орбіту. Було виділено два кораблі “Колумб”.
Радянські космонавти запропонували зустрічний проект: врятувати мешканців корабля, забравши їх на борт посланої для цього ракети.
Американський проект був простий, але викликав багато заперечень: чи пощастить зробити стиковку на третій космічній швидкості? Невідома форма, маса корабля; чи вистачить у земних кораблів пального на гальмування? В цьому полягала вразливість проекту. Але недосконалим був який завгодно проект, і коли радянські космонавти запропонували врятувати мешканців корабля, у них насамперед спитали: а корабель? Виходить, корабель з устаткуванням, з інопланетною технікою має загинути?
Сперечатися бракувало часу. Комітет прийняв обидві пропозиції — американську і радянську: якщо не вдасться загальмувати корабель, то докласти всіх зусиль, щоб урятувати екіпаж.
Перші вилетіли назустріч прихідцям “Колумби”. Капітани Джон Ріксток і Еддлі Хайт сподівалися зустрітися з кораблем на відстані трьох мільйонів кілометрів од Землі. Дороговказом для “Колумбіє” був лазерний промінь радянської космічної станції КС-І, що намацав корабель у темних глибинах. Рубінова стежка бігла по шляху корабля, мов червоний килим. Ріксток і Хайт шукали корабель радарами, ні на хвилину не втрачаючи зв’язку з мисом Кеннеді. Звідси телебачення через ланцюжок супутників транслювало пошук на земні станції. Коли на екранах “Колумбів” зблиснула перша точка, Земля, затамувавши подих, почала чекати зустрічі. “Колумби” розвернулися в глибині космосу і лягли на паралельний з кораблем курс, ждучи, коли він наздожене їх, і поступово збільшуючи швидкість, щоб іти поряд з ним, а потім здійснити стиковку. Точка на екранах зростала, перетворювалась на горошину, з’явилося зображення — металевий еліпсоїд. “Колумби” наблизилися до нього з обох боків. Безперечно, це був корабель, що зазнав аварії. Поверхня його оплавилася, надбудови, антени знищено вибухом, ілюмінаторів не видно, якщо вони й були, то їх заварило розплавом.