МИХАЙЛО ГРІШНОВ
Останній неандерталець
Фантастичні оповідання
З російського рукопису переклав Борис Тихонов
Художнє оформлення Євгена Попова
ОДНЕ ПОМАРАНЧЕВЕ ЗЕРНЯТКО
Сержанта Бірнса, видно, мало у дитинстві лупцювали. А треба було частіш давати прочухана — виховувати страх і слухняність. Бо ж якщо цього разу Штати вціліли, то лише через витримку росіян. А Бірнсові всипати б так, щоб аж його шкіра взялася пухирями.
А може, винувата помаранча? Дурна і кругла, мов п’ятнадцяти-добовий місяць?.. Чи за все хай відповідає майор Маккінлі? Мусив же він помітити у кишені йолопа Бірнса помаранчу!
Наше господарство тримається на оранжевій кнопці. Шахта, арсенал з ядерними боєголовками, чотири зміни вартових — усе навколо кнопки. Головне — сидіти й дивитися. Дивитися і чекати. Засвітиться червона лампа — втиснути кнопку в гніздо… А далі все піде своїм плином: кришка зсунеться з жерла шахти, спалахне іскра в камері запалювання. У штабах, у кімнатах президента загоряться табло. На пунктах СУ — стратегічного удару — тисячі пальців ляжуть на кнопки. А решта, як кажуть, од бога.
Та головне, одначе, — сидіти й дивитися. Так ми й робимо — дивимося на кнопку. Вона — центр Всесвіту. Вона — божество, що заворожило нас до останньої клітини мозку. Звісно, зачарований був і двадцятирічний сержант. Але ж, — грець би його взяв! — як посмів жерти перед божеством помаранчу? Коли він одкусив плід, з м’якоті випало зернятко і заскочило в лунку, на кнопку. Мимохіть (за його свідченням) Бірнс зігнувся, склав пальці і дав щигля. Слизьке зернятко вискочило, щиголь поцілив у кнопку. Кнопка клацнула, сіла в гніздо.
Спершу Бірнс не второпав, що сталося. Аж коли побачив червоний сигнал, зойкнув і підскочив на стільці. Що ж він, телепень, накоїв? Спробував виколупати кнопку, але тієї ж миті все довкола загуло, завило.
— Бірнс!!! — почув він за спиною.
З перекошеним від жаху обличчям на порозі кімнати стояв Маккінлі.
За наступні п’ятнадцять хвилин можна було простежити хіба що окремі спалахи характерів, бо ніяка уява не в змозі охопити подій, що розгорнулися тоді на земній кулі.
На Центральному Посту Керування сигнал помітив Командуючий групою об’єднаних штабів.
— Що?! — одкинувся він у кріслі, відчуваючи, як холодіє обличчя. Похапцем увімкнув операторську. — Хто?!
— П’ятсот сімнадцятий, сер, — почулось у відповідь. — Штат Нью-Джерсі, стратегічна ракета ММ-2. Командир майор Маккінлі.
— Викликати! — гарикнув Командуючий. Холод перейшов на потилицю, здибив волосся: Командуючий знав, куди спрямовано ракети від першого до шістнадцятого номера. “Що сталося?” — шаруділо в мізках і, наче паперова телеграфна стрічка, намотувалося на череп.
Через неї Командуючий уже бачив, як викочуються з ангарів бомбовози, як спливають на поверхню “Наутілуси” і “Дракони”. Механічно увімкнув систему стеження. Локатори в Штатах, у Канаді, на Алясці й Окінаві уткнулися мацаками в небо. Тупорилі бомбардувальники над Європою повернули назустріч сонцю.
— Що сталося? — хрипить Командуючий у телефонну трубку.
Чути, як у проводах гуде час: сто сорок секунд, сто шістдесят… Ракета здіймається вгору, і ще ніхто не знає, — може, це метеорологічна ракета, може, носій супутника, але всюди тисячами очей горить червоний сигнал.
Три хвилини… Командуючий хоче проковтнути твердий клубок у горлі і не може.
Зітхання десь у проводах лунає, як грім.
— Хто?
— Майор Маккінлі, сер, командир пункту п’ятсот сімнадцять.
— Що?.. — у Командуючого вистачає духу лише на односкладові запитання.
— Сержант Бірнс, — доповідає Маккінлі, — їв помаранчу. Зернятко впало на кнопку…
— Ви… ви… — затинається Командуючий. — Що ви мелете?
— Бірнс ненароком вдавив кнопку у гніздо.
— Майоре, ви сповна розуму?..
— Так, сер, стався запуск.
— Ви усвідомлюєте, що трапилося?
У трубці мовчання. Тільки в проводах хлюпоче і гуде час. Двісті двадцять секунд— ракета лягла на курс…
— Що тепер робити? — питає Командуючий.
— Не знаю… — щиросердо зізнається Маккінлі.
Рвучко, як піаніст останній акорд, Командуючий натискає на клавіатуру селекторів:
— Відставити! — кричить він пункту СУ.
— Назад! — бомбардувальникам над Європою.
— Відбій!.. — підводним човнам.
Минуло сім хвилин. Ракета пролетіла над полюсом…
— Зупиніться! Зупиніться! — волає Командуючий. Він схожий на дитя, котре намагається голіруч втримати падаючу стіну.
Хруснули стиснуті пальці. Командуючий заплющує очі, глибше втискується у крісло. Світ пішов обертом.
У Президента відбувалася нарада з в’єтнамського питання. Величезна карта Азії лежала на столі, наче скатертина, кути її спадали до підлоги. Чотирнадцять радників, голова до голови, сперечалися над картою, як здобути перемогу. Президента серед них не було, він з сусідньої кімнати розмовляв по телефону з донькою. Вона полаялася з чоловіком, зачинилася у спальні і безперервно телефонує батькові: “Як мені бути?” Вп’яте Президент залишив радників, щоб по-батьківському сказати їй:
— Мирися. Таке бувало і в нас з мамою.
Донька спересердя кинула трубку. Це означає: дзвінок пролунає знову.
Уже не раз Президент просив своїх домашніх не відривати його від справ через родинні чвари. Як горохом об стіну! Важко бути президентом і водночас батьком сімейства…
Може, владнається? Навшпиньки Президент відійшов од апарата, та, перш ніж відчинити двері, затримався: виразно чулися голоси радистів.
— Дайте мені чотириста тисяч солдатів! — вимагав військовий міністр.
— Не розумію, чому б не кінчити враз усю цю музику! — перебив містер Девідс. — Півдюжини охайних “Айч” — і досить розмов. Адже пропонує генерал Хайзентауер… — Девідс був цивільний і тому вірив у силу зброї. “Айч” — воднева бомба, на його думку, сама досконалість; варто скомандувати: “Раз, два!..”, і на взаємне вдоволення Девідса та громадян Америки з комуністами буде покінчено.
— А чому б не скористатися з корейського досвіду? — долинуло з іншого кінця столу. — Мікроби не згірш од бомби “Айч”. Фірма “Армстронг енд Компані” пропонує єгипетську чуму часів фараонів першої династії.
— Так? — спитав хтось, — по голосу чулося, що він за чуму.
— Спосіб лікування засекречено.
— Дайте мені… — гуде військовий міністр.
Президент не чекає кінця фрази, він роздратований хатніми чварами і безглуздою суперечкою радників.
— Панове! — входить він до залу. — Пора дійти спільного рішення.
— Чотириста тисяч солдатів… — наполягає військовий міністр.
— Сьогодні чотириста, — кидає у відповідь Президент, — завтра п’ятсот, а може, шістсот, а мо…мо… м…м… — президент мимрить, вирячивши очі у куток кімнати. Голови радників, мов на шарнірах, обертаються вслід за його поглядом. На табло палахкотить червоне світло. Більше того, шкала з поміткою безпечного часу світиться до половини, — з моменту тривоги минуло сім хвилин… По колу радників пробіг шелест, ніби вітер пролетів над очеретом. Пролетів і завмер — усі оглухли від тиші… Десь у кінці коридору грюкнули двері, хтось швидко побіг, загриміли гвинтові сходи. І знову запала тиша, мов у домовині. Тільки табло розширювало смугу світла, ковтаючи одну за одною секунди.
— Пане Президент, — свистячим шепотом мовив військовий міністр, звичний бас зрадив йому. — Вам… треба зійти вниз!..
Це стало сигналом — криком душі всіх присутніх. Радники притьмом кинулися геть із кімнати.
— Пане Президент, швидше. — Міністр тяг Президента за руку.
Дивна картина відкрилася Президентові. Коридор, завдовжки мало не чверть милі, порожній, немов церковна паперть сльотливого дня; тут і там розчахнуті двері, валяються папірці, канцелярські папки. Ніде ані душі, останній службовець — усе ще було чути — стукає каблуками по східцях, поспішаючи до протиатомного бункера.