— М-м… Непогано. їй-бо, непогано!
Шлезінгер дивився на його квадратний череп, ледь прикритий жорстким армійським їжаком; Шваббе зберіг військову виправку, а з підлеглими — солдатську прямоту.
— Непогано, Шлезінгер, — він роздивлявся графіки далі. — Можна перенести дослід на вищу… е-е… нервову організацію. Що ви на це скажете?
Шлезінгер нічого не міг сказати. Шваббе одразу ж забув про нього. Перегорнувши ще кілька графіків, Шваббе вдоволено провів по аркушах долонею:
— Зер гут, хай йому дідько, зер гут!
Побачивши, що Шлезінгер сидить мовчки, він підвівся з-за столу:
— Можете йти, Шлезінгер. Інструкції одержите пізніше!
Шлезінгер мав доповісти Шваббе про свій винахід, але не наважувався цього зробити. Не тому, що Шваббе антипатичний йому і має Шлезінгера за ніщо як працівника. Причина тут глибша: колишній есесівець Шваббе ненависний Шлезінгеру, тут і втрата близьких, і роки вигнання, і безконечне приниження… Передати в руки Шваббе “Корону”, що з цього вийде? На якийсь час винахід можна приховати. В інституті про нього не знають. Коли Верндт скаже свою думку, тоді й можна вирішити, що робити. Ще з більшим нетерпінням Шлезінгер чекав другого побачення з Верндтом.
І от він сидить у кабінеті. Верндт і тепер не поспішає з розмовою. Переглядає списані дрібним почерком аркуші, відшукує в журналі потрібний абзац. Шлезінгер тим часом згадує, як в університеті складав Верндтові іспит з філософії, одержав вищий бал і як, поставивши оцінку в матрикул, Верндт спитав Шлезінгера: “Цікавитесь?..” Потім у Лозанні зустрів його з візком асенізатора, покликав: “Це ви, Шлезінгер? Чому ви тут?” Вони довго мовчки блукали міськими вуличками і завулками, аж поки не опинилися в лабораторії фізіолога Шміда. Верндт відвів ученого вбік і сказав, киваючи на Шлезінгера: “Це такий же вигнанець, як і я. Йому треба допомогти”. З лабораторії Шміда й розпочався шлях, котрий привів Шлезінгера до відкриття.
— Чекаєте, що я скажу? — спитав нарешті Верндт, відклавши папери і журнали. — Я можу сказати тільки одне, Шлезінгер: ваше відкриття геніальне.
Шлезінгер здригнувся, чи не почулося йому?
— Водночас, — вів далі Верндт, — ваше відкриття небезпечне, як ядерна зброя. Точніше: воно потрапить до рук, що зроблять його таким. Будемо одверті, Шлезінгер. Ми обидва живемо в країні, — уточнив Верндт, — де почувають свою силу мілітаристи й бюргери. Мілітарист небезпечний тим, що відкрито прагне війни. І всі це знають. Але бюргер не менш страшний, бо він здійснює задуми мілітариста на ділі. Що таке наш бюргер, Шлезінгер, які його відмітні риси? Він здатний проливати сльози над здохлим котом. І він же здатний збудувати Освенцім і здирати шкіру з живих людей… Є в бюргера ще одна властивість: він легко дає себе одурити. За допомогою вашої штуки, — Верндт кивнув на “Корону”, — одурювання піднімуть на вищий рівень. Вона, — Верндт торкнувся “Корони”, — навіє бюргерові золотий сон. Минатимуть грози і катастрофи, бюргера поведуть на бійню, а він милуватиметься першим коханням і юною Гретхен. Вам відомий експеримент Олдза над пацюками: у мозок тварини, в центр “задоволення”, вживлено електроди. Пацюк натискає на важельок, дістає імпульс. Це йому подобається, — Верндт показав очима на журнал, де було відкреслено абзац. — Він починає тарабанити по важельку до п’яти тисяч подразнень на годину, поки не звалиться без сил… Так і наш бюргер — забуде все на світі, крім золотих снів. А ті, кому це вигідно, здійснюватимуть свої плани. От яку штуку ви придумали, Шлезінгер. Небезпечна іграшка, надто небезпечна.
— З іншого боку, — провадив далі Верндт, — чому я назвав відкриття геніальним? Коли ви мені дали “Корону”, я згадав конспекти своїх перших статей. Ви ж знаєте, нотатки моїх перших років, мої книги і дім спалили наці… Я поновив у пам’яті ці статті.
Верндт потягся до списаних дрібним почерком аркушів.
— Це дивина, Шлезінгер: все забуте поновлено слово в слово! Але це крапля порівняно з тим, що ви пропонуєте бюргеру. Пам’ятаєте, я повернув вам “Корону”? Я боюся її, Шлезінгер. Бо в мені, і у вас, і в кожному з німців сидить цей бюргер! Звільніть мене, Шлезінгер, від вашого винаходу. Звільніть! А якщо хочете перевірити дію моїх слів — дослідіть “Корону” на комусь іншому. Хоча б на вашому директорові Шваббе.
В парку так само гуде вітер. Але вікна в асистентській погасли. Шлезінгер дивиться на годинника: дві хвилини на другу…
Гаснуть вікна в лабораторії Хейфітца. Зараз і Шваббе вимкне світло. Поїхав Хейфітц. Погомонівши на сходах, розходяться врізнобіч асистенти. А зелені вікна, як і раніше, стережуть темряву. Шваббе готує спектакль за участю Шлезінгера.
Ну що ж, Шлезінгер не відмовиться зіграти роль. А поки ще є час пригадати, як розгорнулися події після розмови з Верндтом.
Шлезінгеру не привелося доповідати директорові про свій винахід. Шваббе зайшов до нього сам.
— Чому, — питає він, — я маю дізнаватися про винаходи співробітників з третіх вуст?..
Шлезінгер дивиться на директора. Звідки Шваббе довідався про винахід? “Матільда… — згадав він. — Це вона розповіла Тедді”. Шлезінгеру неприємно, що дочка виказала його таємницю. Але тут він подумав, що чим більше живеш на світі, тим більше втрачаєш близьких: навіть рідна дочка йде до чужого… А Тедді? Той піде далеко!
— Що ж, ворушіться, показуйте, — не то жартує, не то наказує Шваббе. — Що у вас там?
Шлезінгер помітив цю напівтональність: шеф завжди звертався до нього лише в наказових інтонаціях. Помітив Шлезінгер інтерес до себе і в свинцевих очах директора. Шваббе дивився на нього надто пильно, тепер від нього не сховаєш жодної дрібниці.
Шлезінгер дістав із сейфа “Корону”.
— Це?.. — спитав Шваббе, беручи до рук “Корону”. — Надіти на голову?
— Щось пригадати, — сказав Шлезінгер.
Шваббе умостився в крісло, насунув на солдатського їжака “Корону”. Для його квадратного черепа прилад виявився затісним. Шваббе посовав обручем, утихомирився…
Верндт пропонував дослідити “Корону” на Шваббе. Чи це був жарт, чи, може, Верндт мав намір наштовхнути Шлезінгера на єдиний висновок, який мав зробити винахідник, але Верндт не відповів на основне: що робити з “Короною”? Сам Шлезінгер досі цього не вирішив, подумував, чи не приховати поки що “Корону”.
Але Шваббе сидить перед ним, таємницю розкрито, і тепер багато що залежить від того, як Шваббе сприйме винахід. Шлезінгер розуміє, що це вирішальна хвилина, в душі зароджується страх: він ніколи не був сміливим, він не борець. Життя він прожив у залежності й підлеглості,— звичайний бюргер, сказав би про нього Верндт. Шлезінгер і зараз відчуває приниженість перед Шваббе. Де вже йому взяти сміливості…
Шваббе знімає “Корону”. Мине хвилина, перш ніж він отямиться. Шлезінгер жде, що скаже директор, але йому навіть не примарилося б те, що сказав директор:
— Як він їх, росіян, з автомата, — тах-тах… — заговорив Шваббе. — Браво, оберштурмфюрер Штарке! Я завжди захоплювався його рішучістю! — Шваббе знову надіває на голову “Корону”. — Нумо, я ще раз гляну на його обличчя…
За хвилину він скидає “Корону”:
— Ух, як він їх з автомата!..
У Шлезінгера повзуть по спині мурашки. Від холоду чи від слів есесівця Шваббе? Так, так, від холоду — вітер…