Бовдур цей Тедді. Четверту вершину ми долаємо не задля того, щоб дати їй назву. В моєму рюкзаку лічильник космічних злив. Три лічильники вже встановлено: ця остання вершина замкне квадрат завдовжки сто кілометрів. Автомати дадуть змогу з’ясувати інтенсивність потоку корпускул, ступінь природної радіації на височині двадцяти тисяч футів. Не пояснювати ж це зараз Тедді!.. Як він попав в експедицію? Через свою волячу силу чи як син голови “Юнайтед Індіен Бенк”?.. Розмовляти з ним — нестерпно. Добре, що можна не відповідати йому — мовчати і дивитися на гори.
Краєвид звідси чудовий. Гімалайська дуга величезними руками простяглася із заходу на схід; руки вигнуті до півночі, наче стримують і не можуть стримати натиск повітряних хвиль: хвилі перепліскують через хребти і поспішають до Індійського океану.
Останній намет на шістсот метрів нижче, звідси його не видко: коли ми підходили до вершини, то обігнули скелю з північного боку, тут, здається, легше зробити кидок. Схил збігає донизу, а подивишся вгору — голова паморочиться: простір такий безмежний, наче висиш у центрі синьої кулі, синява затягує в себе, одірвешся і розтанеш у зачарованій глибочіні…
Тедді на мить змовкає. Я зовсім не знаю цього хлопіія. Єдине, чого йому не бракує, — це витривалості. Недарма його призначено в останню пару.
— Ходімо! — каже він, утоптуючи страховий майданчик. — Плюнемо згори на паскудні Гімалаї, а там — до яхт-клубу, до футбольної команди, хоч у біржеві маклери, аби від цих гірських красот подалі. З мене годі — ось так! — Тедді ребром долоні проводить по горлянці.
Встромивши льодоруб між камінням, він пропускає мене вперед. Я легший за Тедді, і стежину доводиться прокладати мені. Тедді пройде по моїх слідах, тоді знову я піду вперед. Ми зв’язані мотузкою. Вона для нас — значно більше, ніж та, на котрій розвішують білизну. Більше, ніж струна в першій скрипці оркестру. Вона з’єднує нас, як пуповина з’єднує маля з матір’ю. Від кількох мотків, що звисають біля паска, залежить наше життя. Але ми не думаємо про це під час підйому, так само намагаємося не дивитись у прірву, по краю якої ступаємо. І не дивитися в синяву, — на неї хочеться спертися… Краще в такі хвилини думати про напарника у себе за спиною. І покладатися на нього.
— Уперед!.. — Тедді міцно стоїть на майданчику.
До вершини звідси — чистий, обдутий вітрами наст. Глибину його не визначити. Ліворуч цукрова поверхня, — до неї можна доторкнутися рукою; праворуч урвище до середини гори… Шарудить мотузка, її попускає Тедді. Вона ковзає по снігу і співає тоненько, мов порцеляна, коли по ній постукуєш пальцем. Це створює особливий настрій. Останні метри перед вершиною завжди особливі. Забувається втома, не тисне на плечі рюкзак. Ще крок, ще крок — і перемога! Але — обережніше промацуй кожний дюйм. Не дивися вгору. Не дивися вгору!..
Щось тріснуло, розкололося, наче скло під різцем. Блискавичний зигзаг пробіг по снігу, біла ковдра здригнулася, поповзла. Завалюючись головою вниз, бачу поверхню схилу. Вона сліпучо димить, набрякає, вирує… Зараз мотузка натягнеться, мене гойдне, як маятник, центр кріплення котрого — Тедді. І точно — ривок…
Тієї ж миті щось в мені луснуло, мов кровоносна судина. Шугає вгору кінець мотузки, дугою зависає у повітрі. Нічого не розумію: де Тедді? Мене вже перекидає, кружляє, занурює в сніг, викидає і тягне донизу. Марно хапаюсь за снігові брили, вони спалахують білим димом. Рюкзак то опиняється перед очима, то б’є по спині. Навколо стогін і шурхіт, небо і гори гарцюють, сонце стрибає то вгору, то вниз. “Оце спуск!” — дивуюся я. Але страху чомусь не відчуваю: кожний поштовх сигналізує, що я ще живий, і я чекаю наступного поштовху, щоб пересвідчитися, що я ще живий. Коли мене не стерто на порох, то тільки, мабуть, тому, що я перебуваю на верхівці лавини. І так триває нескінченно довго.
Нарешті мене боляче вдаряє об снігову подушку, кидає ногами вперед — у замет.
…Хтось схилився наді мною…
Хоча я опритомнів усього на якусь мить, побачене лишилося в мозку. Зіниці відтінялися коричневим обідком на сірих, схожих на мармур білках; над ними — витягнуті вперед брови, що злилися в один надбрівний вал, а за ним — нічого: лоба нема… Далі — коричнева, збрижена зморшками шкіра, з прорізом рота й губів, котрі ледь прикривали зуби; плескатий ніс, скошене підборіддя; шиї нема, голова вросла у плечі… І все ж це була не морда тварини, це було обличчя!.. Більше того, воно посміхнулося до мене, губи розтулилися:
— Йа-а…
І ще краєчком ока я помітив, що лежу в ущелині. Небо над нею, ніби ріка, що тече у височині.
Отямився я від ударів каменя об камінь. Поруч нікого не було. Кресали недалеко. Якщо підвестися, певно, можна побачити, хто і навіщо креше… Але, щоб підвестися, треба побороти біль і страх. Страх, певно, сильніший. Жодного разу в житті я не бачив такого обличчя!.. Може, це марення, що напливло, коли я знепритомнів? А якщо не марення? Якщо чудовисько чекало, поки я прокинуся? Якщо воно не вживає мертвого? Ведмеді ж не їдять мертвечини. Може, слід нечутно відповзти, заховатися?
Знову чується стукіт. Треба встати, примушую себе, — хто там стукає? Підводжуся і, тримаючись за камінь, ступаю кілька кроків ущелиною. Бачу його. Він сидить на землі і їсть. Відриває кусні од туші,— в сутінках не можу розрізнити, що перед ним: гірський козел? Кістки розбиває об камінь… Я дивлюсь на нього — поки він не бачить мене. Коли він обертається, я сповзаю з каменя на землю.
Намагаюся пригадати: як я сюди попав. Один до ущелини я прийти не міг. Хтось мене привів чи приніс. Він? Ось рюкзак, мотузка… Кілька хвилин я розглядав мотузку. Кінець її не розірвано, не перетерто. Його відрізано ножем. Гладенько й чисто — одним ударом… Чомусь не дивуюся. Надто вже кортіло Тедді до яхт-клубу…
За спиною відчуваю камінь. Це приємно: спина болить, холодний камінь заспокоює біль. І ще спостерігаю вечір: в ущелині сутеніє, а вершини палають на сонці. Небо синє, з лілуватим відтінком, — таке воно буває в Гімалаях на гарну, безвітряну погоду… Чи шукатимуть мене? Тедді, звісно, живий. Він скаже, що я загинув…
Од роздумів мене відвертають кроки. Це він. Підходить, щось подає. Тягнуся назустріч рукою. Мимоволі, наче він подав руку, вітаючись, а я відповів йому. Пальцями відчуваю липке і холодне — м’ясо. Спершу хочу відкинути шматок, але, стримавшись, беру. Чую сопіння. В ущелині темно, не можу роздивитися обличчя того, хто підійшов. І нічого не можу сказати. Відзначаю, що мені не лячно. Але і слів немає — ні запитання, ні вдячності. Кроки віддаляються. А я тримаю і не можу кинути м’ясо. Не можу швиргонути його, наче воно приросло до рук. Цей шмат, з вовною і з шкірою — найдивовижніше з усього, що я пережив за день. Це не тільки дарунок і не тільки їжа, це акт людяності. Тварина могла знайти мене на снігу, могла притягти до лігва. Могла знехтувати мною як здобиччю. Але врятувати й нагодувати слабого може лише друг — людина.
Я мушу йти до нього.
Підводжусь і, тягнучи за собою рюкзак, йду туди, де він їсть. Він ще там. Зупинившись на відстані трьох кроків, питаю:
— Можна з тобою… Адаме?
Мовчки він згоджується з ім’ям, котре злетіло з моїх уст. Мовчки вкладаємося спати. Майже поруч — двоє в ущелині. Я не відійду від нього ані на крок, поки не довідаюсь, хто він і яка доля зв’язала нас обох.
Уранці я готуюся йти з Адамом. Мотузку я кинув. Витяг із рюкзака тепер непотрібний лічильник, щоб не муляв плече. А в голові снуються ті ж самі думки, що і вчора: філософський монолог, звернений до Адама. Це трохи смішно: філософствувати в ролі Робінзона, але П’ятниця мій, слово честі, хороший, і ранок гарний, і почуваю я себе краще, відпочив за ніч, і тому пишномовні слова так і рояться в моїй голові: хто ти, Адаме, чому ти тут? Чому люди тебе не знають? І якщо ми зараз разом, чи відповіси ти на ці запитання? Треба йти з тобою, і я піду — чи не заперечуватимеш? Тільки не поспішай. Не лякайся мого голосу. Можливо, мені краще зовсім не говорити? Згода, я лише йтиму за тобою слідом. Не звертай на мене уваги, будь собою. Будь тільки самим собою! Уяви, що я тінь, до котрої ти звик і не помічаєш.