— А-а-а!.. — заволав містер Мегг, видихнувши з легенів отруєне повітря, щоб ще з більшою силою вдихнути трутизну. — А-а-а!.. — кинувся він на стіну, гамселячи руками, ногами, дряпаючи її нігтями, аби вибратися наверх, до сонця.
Сержант Бігбері, вартовий 132-го поста, був чоловіком життєрадісним. А чого йому смуткувати? Зарплату платять утричі більшу, капітан Харрі до нього прихильний: за два місяці не дав жодного позачергового наряду! Пустеля, щоправда, не подобається солдатові, атомна діра теж не до душі. Та вона звідси далеко, кілометрів за тридцять. А взагалі ці пости — зайве діло: хто туди поткнеться?..
Сержант дивиться з-під руки, чи скоро сяде сонце? Сьогодні зміна — вночі вартують по двоє — затримується, машини ще не видно. Поставивши автомат біля шорсткої металевої будки, Бігбері виводить на губній гармошці пісеньку про Міссісіпі. Тоненькі звуки повисять у повітрі і щезнуть. З ними щезає і час. Скінчить “Міссісіпі”, почне “Красотку Джен”, згадає свою Мерлін, від котрої вчора одержав листа, і йому стає радісно. Навіть у бридкій пустелі жити ще можна…
Ось і хмарка вигулькнула на обрії — то мчить автомашина. Бігбері ховає гармошку в нагрудну кишеню, обсмикує форму — служба насамперед, — бере до рук автомат. Нараз він чує, як пустелю пронизує жахливий крик. Бігбері озирається — може, почулося? Крик повторюється. Сержант з автоматом біжить за будку.
За чверть милі від будки, з боку “діри”, де, на думку Бігбері і начальства, нічого живого й бути не може, просто на пост іде чоловік. Він хитається, як п’яний, падає, стає навкарачки і повзе, потім підводиться, дико тягне “А-а-а!..” Іноді виття переходить на хрипіння і знову жахливе “А-а-а!”. Сержант знає інструкцію — нікого до “діри” не пускати. На те й пости, щоб ніякий йолоп випадково туди не сунувся. Але чоловік іде не туди, а звідти. Бігбері розгублений: хто може вийти з пекла? Диявол! Сержант підносить автомат:
— Стій!
Чоловік не звертає уваги на окрик і з кожним кроком підходить ближче. Обличчя в нього страшне: круглі, з розширеними зіницями очі, губи закривавлені, підборіддя заросло, подерта сорочка звисає… Здається, він нічого не бачить — іде навмання, біжить, наче хтось безжальний жене його.
— Стій! — не своїм голосом кричить Бігбері. Незнайомець падає, якусь мить лежить. До поста під’їжджає машина. Поруч Бігбері з’являються капітан і двоє солдатів:
— Що таке? В чім річ?
Незнайомий, підвівшися з землі і втративши орієнтацію, починає кружляти на місці.
— Боже! — вигукує капітан. — Та це ж містер Мегг!
Капітан здогадується: вночі за сто миль звідси упав літак. Пілоти, Мігуель і Франціско, врятувалися. Бонн заявили, що з ними був американець, котрий вистрибнув раніше. Вони хотіли врятувати машину, але літак втратив керування і врізався в землю.
— Містер Мегг! — капітан не вірив своїм очам.
Це був справді містер Мегг. Він кружляв на місці, ніби вибирав, куди бігти, і реготав, підносячи руки догори. Раптом регіт урвався і він заспівав псалом: “Слову божому — слава…” У солдатів по спині побігла дрож. Містер Мегг нарешті помітив людей.
— Тікайте! — загорлав він. — Ще одна бомба, і ви перетворитесь на скалки! Будете хрускотіти під ногами.
Містер Мегг затупав на місці ногами, здійняв куряву.
— Ось так! Ось так! — реготав він. — Бомба — і вся планета шкереберть!.. — Він підніс над головою руки, розірваний рукав замаяв на вітрі. — Геть! До бісової матері! — кричав містер Мегг. — Ха-ха-ха!
Бігбері скинув автомата й натис курок, щоб заглушити божевільний регіт. Автоматна черга прогриміла, наче грім. Регіт змовк. Містер Мегг на мить отямився, покрутив головою врізнобіч, ніби послаблюючи тісну краватку:
— Люди! — рушив він до солдатів.
Люди здригнулися і відступили.
— Люди! — повторював містер Мегг, простягаючи руки.
Тривожне і червоне сонце стояло над обрієм. Воно освітлювало обличчя містера Мегга, губи йому кривилися. Містер Мегг був схожий на вурдалака, що вертався з шабашу мерців. В очах його стояла смерть. “Люди!..” — повторював він, наче в його мозкові крутилася пластинка з одним-єдиним словом: люди!..
Капітан Харрі, сержант Бігбері, змінні вартові повернулися і побігли до машини.
Містер Мегг спіткнувся, впав, простяг руки до солдатів, що вискочили з розгону на машину.
— Жени! — крикнув водієві капітан Харрі.
— Люди! — кричав містер Мегг, потрясаючи кулаками. — Люди!..
Машина на повному ходу мчала геть через пустелю.
ТИСЯЧУ РАЗІВ НАРОДЖЕНИЙ
Старий парк Інституту мозку та умовних рефлексів шумів глухо й непривітно. Вітер кружляв поміж дерев, припадав до землі, шугав уздовж алеї, примушуючи Шлезінгера горбити плечі. Листя падало в темряву, шелестіло під ногами, викликало спогади про минуле…
Було близько першої ночі, але в інституті все ще працювали. Світилася лабораторія Хейфітца, відсвічували зеленим вікна в кабінеті директора Шваббе. А нагорі, під дахом, мружилися в пітьму чотири видовжених вікна кімнати асистентів.
Шлезінгер знав напевно, що директор пише промову, до завтрашньої вченої ради, де йому, Отто Шлезінгеру, доведеться грати першу скрипку. Хейфітц вивчає проблеми підсвідомості, а в асистентській Палескі й Теодор роздивляються енцефалограми орангутанга Ікара. Мабуть, запустили роботу за кілька днів і тепер наздоганяють втрачене, інакше Теодор, зять Шваббе, давно сидів би вдома.
В інститут можна зайти будь-коли, вдень і вночі. Такий порядок. Шлезінгер теж любив працювати ночами. Але зараз він до інституту не піде, поки не згаснуть вікна в кабінеті директора. Ця затримка прикра й недоречна. Та поки Шваббе не піде додому, Шлезінгер не ступить на східці під’їзду. Ні, він не боїться директора. Він нікого не боїться. Але зараз йому треба побути одному.
Завернувши в бічну алею, Шлезінгер іде геть. Холодне листя торкається його обличчя. Може, воно заспокоює його? Може, хоче зігрітися від людського подиху? Ах, якби хоч трохи тепла цьому холодному, холодному світу!
Як усякий добропорядний німець, Шлезінгер був трохи сентиментальний і, як усякий сучасний добропорядний німець, ненавидів у собі цю сентиментальність. Він бачив, так роблять усі. Серед обчислювальних машин, серед жорстких, мов приводні паси, перфокарт, сентиментальність і людяність були надто старомодні. Ті, хто вмів їх придушувати в собі (хоча, як думав Шлезінгер, не зовсім), ставали схожими на Шваббе. Для них не було нерозв’язаних питань, вони бачили світ у двох тонах, як чорно-білу фотографію. Можливо, так жити простіше, поступливіше? Можливо. Однак Шлезінгер до інституту не піде, поки не згаснуть три зелених вікна.
Відкриття Шлезінгер зробив випадково. У кожній пачці енцефалограм, що надходили з лабораторії, одна чи дві мали нечітку лінію. До цього в інституті звикли; розмитий контур пояснювали недосконалістю апаратури. Хоч які точні були прилади, та справу доводилося мати ще з тоншим інструментом — мозком. Енцефалограми з розмитою лінією нещадно бракувалися. Нікому й на думку не спадало пов’язати нечіткі лінії з біологічною основою експерименту. Наприклад, з тим, що на потік електронів, що подаються в мозок по дроту, нашаровується природний електричний струм, і коли частота штучного струму не співпадала з природним, лінії енцефалограм виходили розмитими. Ніхто не зважав на магнітне поле, створюване природними струмами, хоча дослідити і виміряти його було нескладно… А втім, відкриття тоді стає відкриттям, коли у звичному раптом знаходиш щось незвичайне. Переконавшись, що розмиті лінії — це наслідок нашарування природного струму на штучний, дослідивши і обчисливши контур магнітного поля, Шлезінгер замислився: що може означати цей природний струм? Після численних дослідів, розрахунків і безсонних ночей він дійшов висновку, що струми викривлюють енцефалограми тоді, коли піддослідний щось згадує,— тобто вони характеризували процес згадування.