Такою ж досконалістю визначаються і видані 1939 року у Львові в «Українській бібліотеці» І. Тиктора збіркою «Відплата» Мосендзові новелі, що їх сюжети узяті здебільша з історії західньоевропейського Середньовіччя, італійського Відродження чи й українського минулого, такі як «Птах високого лету», «I'ha Pagata», «Євшан-зілля» та інші. В усіх цих новелях виведені постаті суворих, завзятих і вольових людей, готових до кінця всупереч усьому й усім до відплати, до вирівняння своїх рахунків з оточенням і з долею.
Почав писати прозою Мосендз ще студентом, у другій половині 20-х років, у Подєбрадах. Першим його прозовим твором мало б бути, за свідченням Подорожнього, оповідання «Помста» (про смерть Папи), що, згідно з початковою інтенцією автора, мало дати назву другій збірці його новель, яку чомусь змінено потім на «Відплата». Було надруковане це оповідання в 11-й книжці львівського «ЛНВістника» за 1928 рік. Черговим щодо часу написання твором була повість «Засів», яку писав Мосендз в роки 1930–1932 під час свого перебування на студіях в Брні і в санаторії Штернберк на Мораві, де лікувався кількома наворотами. В цій же санаторії постало 1932 року і найяскравіше із Мосендзових оповідань — «I'ha Pagata» — про історію венеційського роду Пачіолів, що їм гаслом були виписані на їхньому родовому прапорі слова «Non pacem, sed gladium», — «He мир, але меч!»
В 1934 р. постало велике оповідання Мосендза «Вояк відходить», надруковане під псевдонімом Ростислав Берладник у книзі 2-й «Вістника» за 1936 рік. Оповідання це є своєрідним продовженням чи точніше розвиненням думок, висловлених у нарисі «Брат», що був друкований 1930 року в ЛНВ й увійшов потім до збірки «Людина покірна». В оповіданні «Вояк відходить», присвяченому Валерії Лисянській, Мосендз обґрунтовує вже потребу еміґрування колишніх вояків на Захід, щоб «вчитися від нього, як треба перемагати й знов пригадати, як творити», або, як висловлено там же, вчитися від нього «техніки духу».
На 1927–1939 роки припадає постійне і живе співробітництво Мосендза в редагованому д-ром Дмитром Донцовим «Літературно-Науковому Вістнику» і — з 1933 р. — «Вістнику». Надрукувавши на сторінках цього журналу в 1927 р. (кн. 4) свій «Сонет» («Любов міцніша всіх міцних отрут…»), Мосендз вміщує в цьому журналі аж до червня 1939 року не тільки свої поезії й оповідання, але й теж романи. Цілістю був надрукований там в роки 1930–1933 роман «Засів», і на сторінках «Вістника» були надруковані деякі розділи із започаткованого Мосендзом роману «Останній пророк». Крім цього, появилися на сторінках «Вістника» в 1934 р. Мосендзові переклади поезій Сари Тіздейл й Аделаїди Крепсі і Райнера Марії Рільке і в 1935 переклад вірша Е. А. По «Ельдорадо». Були надруковані в цих журналах і статті Мосендза про А. Їрасека (1930), про Джона Ґелсворсі (1933), як теж і репліка на брошуру Юрія Липи «Українська Доба» (1936).
В першій половині тридцятих років Мосендз почав із прикметним йому захопленням студіювати еспанську мову і літературу, добиваючися можливости читати вільно еспанські книжки. Конкретним виявом цього зацікавлення була Мосендзова стаття «Народження Дон Кіхота»(надрукована у чернівецькій «Самостійній Думці», книжка 6–8 за червень — серпень 1936 р.). Закінчується ця стаття зацитуванням слів народженого для великих чинів Дон Кіхота, що «людина не є нічим більшим, як і будь-хто інший, якщо не докаже більше, ніж інший», — слів, що їх можна з повним правом віднести і до самого Мосендза, і його письменницького ставання та покликання.
Крім еспанської, Мосендз ще із студентських років цікавився широко і наполегливо французькою літературою, зокрема творами Бальзака і Фльобера, що їх читав у чеських перекладах, і особливо ж творами англійських прозаїків і поетів — Кіплінґа, Вайлда, Велса, Ґелсворсі та ін., що їх, опанувавши досить добре англійську мову, читав в ориґіналі. Про велику начитаність і широкі зацікавлення Мосендза світовими літературами є багато згадок у повоєнному листуванні Мосендза. В цьому наполегливому читанні він мав свою спеціяльну методу, таємницю якої виявив у листі до Арсена Шумовського від 17 червня 1948 р. «А головне треба вміти читати, — писав тоді Мосендз. — Я читаю не окремі слова, а зразу цілий рядок, ціле речення… Правда, таке читання не є глибоке. Але глибоко читати я потребую лише щось для праці. А як почати читати з олівцем і записувати — нічого не прочитаєте. Тому я не читаю, а ковтаю. На всі ці речі маю досі не злу пам'ять, але перед гніванським тифом була ще краща».