Останні роки сорокового десятиріччя і світову війну перебув Мосендз то по санаторіях, лікуючися, то в Ужгороді (1938 р.) і далі аж до 1945 р. у Братиславі на Словаччині, де працював хеміком у винарській індустрії і де одружився, знаходячи по довгих роках еміґраційного поневіряння любов, родинне тепло й опіку. Але й це так довго вичікуване особисте щастя тривало коротко. Воєнні події примушують Мосендза податися далі на захід, в Австрію, і він залишає самих — вже назавжди — і дружину Маґду, і доньку Марійку, болючими спогадами про яких сповнені листи Мосендзові з останніх років його життя до його друзів і знайомих. «Якби я був коло неї, напевно би видужав», — пише в одному з листів про дорогу свою дружину, студентку медицини, словачку, що її навчив не тільки української мови, але й надхнув її українським духом. «Марійка гарно говорить по-українськи, молиться, є жива й золота дитина, — тішиться в іншому листі. — Лише, чи побачу я їх?»
Вийшовши на нову еміґрацію і зупинившися тимчасово в Інсбруці в Австрії і потім у Зеефельді, Мосендз, незважаючи на важкі умови післявоєнного втікацького життя і на працю в різних допомогових комітетах, знаходить час на писання, на письменницьку творчість. В червні 1945 р. пише цікаву новелю «Життя» — про матір, що в розпуці за померлою донею не дозволяє похоронити її, щоб задержати хоч тіло її біля себе. В травні 1948 року Мосендз починає писати поему «Канітферштан», що її він присвячує «Дружині із щирістю», датуючи присвяту днем 30 серпня 1945 р. Згодом протягом лютого — листопада 1946 року вже під час перебування в Зеефельді, в Тиролі, він пише поему «Волинський рік», що її присвячує «Доньці Марійці на спомин і пригадку»:
У присвяченій дружині Маґді поемі «Канітферштан на українську мову перелицьований» (Інсбрук, 1945) Мосендз нав'язує знову до проблеми покидання батьківщини, що для неї розв'язки він шукав і в «Вічному кораблі», і в віршах циклу «Pomona Militans», і в оповіданні «Вояк відходить». У своїй новій поемі Мосендз виводить постать дяка Гордія із подільського села Токарівка і, поводивши по світу — по чужому німецькому Ґданську, — приводить його після різних пригод і розчарувань
Кінчається ця поема — один із найкращих творів в українській літературі на тему повороту додому, на батьківщину — патетичним викликом, що нагадує 136-й із псальмів Давидових «На ріках Вавилонських»:
В Інсбруці зустрівся Мосендз і приятелював із Юрієм Кленом (Освальдом Бурґгардтом). Клен писав тоді свій «Попіл імперії», і обидва вони з Мосендзом мали багато тем для переговорення і пересправ між собою про різні явища і проблеми українського сучасного і минулого. «Ах, хахли! — писав згодом Мосендз у листі до Шумовського від 19 березня 1948 р., нав'язуючи до тодішніх зустрічей і розмов із Кленом. — Навіть у націоналізмі не можуть піднестися над Просвітою! Україна! А далі?.. Все у нас співи, хори, а опери немає, немає синтези, а як є — синтеза спільного котьолка, синтеза політграмоти… слов'янства… Один Клен розумів це, коли писав свій „Попіл“. Був великий поет! Скільки ми з ним доброго говорили. А я лаявся. А він, він дивився на мене сумирно, наче хотів сказати: „Говори до гори“».
Тривалою пам'яткою тогочасних зустрічей і приятелювання Клена й Мосендза була задумана і створена ними цікава літературна містифікація — після пародез Едварда Стріхи одна з найцікавіших і єдина у своєму роді збірка пародійних віршів «Дияболічні параболи», видана під спільним псевдонімом Порфирій Горотак видавництвом «Нові Дні» у Зальцбурґу 1947 року. Справжніми авторами цієї збірки були вони обидва — Клен і Мосендз, як це виявив потім сам Юрій Клен і як це підтвердив пізніше у своїх листах Мосендз, який і написав і підписав передмову до «Дияболічних парабол», представляючи Горотака як уродженця Горотаківки на Зеленому Клині, мандрівника по Манчжурії, Кореї, Японії, Індії, Ірану й Туреччині й… українського еміґранта в Австрії, плодючого й ориґінального українського поета, стиль якого «вироблявся під впливом Рембо і Малярме» і якому «сучасні українські поети, особливо неоклясики, допомогли… цей стиль відшліфувати». Ця збірка, яку Мосендз визначив у своїй передмові як «цікаву появу, що їй досі немає прикладу в нашій літературі», охоплює цикли «Неозірність», «Меґалострофи собі», «Меґалострофи іншим» і «На тулумбасі гір». Вміщені в ній між пародіями на різних діячів літератури і мистецтва теж і пародії на самих таких авторів «Дияболічних парабол» — Юрія Клена і Леоніда Мосендза. В пародії на останнього, написаній, мабуть, Кленом, Мосендзові присвячені такі строфи: