Ґенезу Порфирія Горотака і його «Дияболічних парабол» виявив докладно вже після смерти Клена сам Мосендз у своєму листі із Швайцарії до Арсена Шумовського від 17 червня 1948 р.: «Ех, Горотак! Як можете — пришліть мені 2 примірники. Я один з них виправлю, доповню й Вам перешлю. Так, це ми з покійником (Кленом) написали за два дні. Деякі речі вдвох писані. Дещо не ввійшло. Навмисне дали туди й чепуху останню, щоб ніхто не пізнав. Але старий все розказав (слаб був на язик покійник), а потому помер, а з ним і Горотак П.». Заява Мосендза, що «Параболи» були написані за два дні, перебільшена, бо насправді писання їх, як свідчить д-р Юрій Ґерич, тривало майже два місяці.
Співпрацював при творенні «Дияболічних парабол» і Мирон Левицький, який згідно із первісним задумом мав бути ілюстратором цього видання.
Негадана смерть Клена була невимовно болючим ударом для Мосендза. «Клена мені шкода, осиротіла моя душечка», «Мені без нього дуже тяжко», — жалівся у листах до А. Шумовського. «Помер Клен. Великий жаль і велика злість, безмежна гіркість», — писав М. Селешкові. І водночас із цим обурювався тяжко Мосендз у своїх листах на писані після Кленової смерти панегірики — тими, що «раніше рахували його партачем».
У другій половині 1946 року, під час перебування в тирольському Зеефельді, незважаючи на гірське повітря і піклування друзів та на лікування в місцевій санаторії, Мосендз починає все більше занепадати на здоров'ї. Відновлюється невилікувана стара хвороба сухіт, і Мосендз, не маючи ні засобів, ні можливостей для успішного лікування в умовах післявоєнної Австрії, переїжджає в грудні 1946 р. з допомогою, зокрема, д-ра Юрія Ґерича до пансіону Моттекс у містечку Бльонав над Женевським озером у Швайцарії, де для лікування одержує допомогу теж і від американського ЗУАДК-у.
Історія перебування Мосендза в цій швайцарській санаторії багата на незвичайні сторінки геройського змагання людини й поета з важкою хворобою і безупинною загрозою смерти, а з другого боку, пронизана тривожними моментами духового упадку, розпуки, безнадії, що з них Леонід Мосендз виривався звитяжно усією силою свого духу й волі до останніх хвилин свого земного шляху. Списана ця історія документально в його листах із Бльонав, і, зібрана й опублікована, вона творила б єдину у своєму роді книгу терпіння і дерзання одуховленої і мужньої людини.
З перших місяців перебування Мосендза в Моттекс настрої в нього міняються, як провесняна химерна погода: «Одне, що тут добре, — це почуття свободи, і це почуття мені дуже добре, мабуть, може більше, ніж страва», — радіє в листі до І. Бараниці від 14 лютого 1947 р., щоб черговий лист, від 20 березня цього ж року, виповнити вже суцільним наріканням: «А тут я цілком забутий! І мені також зле, гарячка, скоро кінчається термін (перебування в санаторії. — Б. К.), і я кидаюся, як ранений звір, щоб трохи того життя зачепити…»