ц. т. завтра має бути друга операція, а сьогодні я одержав Вашу листівку з Англії… Коли я буду? І чи буду? Настрій у мене мінорний. Хоч і докучило вже бути довше хворим. На видужання є добра надія. Але… серце моє отруїли баціли й воно слабне…»
На другий день, 13 жовтня 1948 року, Леоніда Мосендза не стало. Не витримало серце, ослаблене довготривалою мужньою боротьбою, порвалася нитка втримуваного зусиллям волі життя, погас вогонь, що горів до самого кінця буйно і високо. Похорони були сумні: ховав Мосендза протестантський пастор, бо від православного Мосендз ще перед смертю відмовився, не бажаючи, щоб його ховали москалі. З українців відвели його на місце останнього супочинку тільки двоє: пані Бачинська і Ростислав Шульгин. Решту похоронного почету творили персонал санаторії і хворі.
На 12-му році після смерти Леоніда Мосендза появляється вперше книжковим виданням найбільший твір Леоніда Мосендза, що над ним працював покійний письменник на протязі цілих 11 років свого трудного життя і що з ним зв'язував свої письменницькі амбіції й досягнення, сподіваючися створити епопею — завершення своїх письменницьких «шалених дум» і поривань, вінок усього свого життя. У свого «Останнього пророка» прагнув він перелляти все те, чим жив і до чого змагав не тільки він сам, автор твору й учасник визвольної боротьби українського народу, але й те, чим жив і до чого змагав цілий нарід. Тож, незважаючи на добу і країну, що в них відбувається дія «Останнього пророка», цей твір усією своєю настановою, усім змістом і ситуаціями є наскрізь українським твором, як українськими були драматичні поеми Лесі Українки, перенесені в чужі віки і середовища. «Останній пророк» — це роман про ставання і ріст українського націоналізму, персоніфікованого в постаті ізраельського Єгоханана, того, що Богом даний, майбутнього предтечі Месії — Івана Хрестителя.
Це роман про історію українського націоналізму, безкомпромісового, мужнього національного руху, що його чітку й виразну візію виплекав собі у своїй уяві автор, задивлений у величну ідею й у виідеалізований характер носіїв цього руху, які йдуть до вимріяної мети вперто і послідовно. Одним із ініціяторів цього руху був і сам Мосендз, організуючи разом з іншими у 20-х роках Леґію Українських Націоналістів.
Як нелегким і трагічним було Мосендзове життя, так і цей роман його останній має свою незвичайну і трагічну інколи історію. Почав писати його Мосендз ще в 1935 році, в добу найбільшого розвитку націоналістичного руху на західніх українських землях і на еміґрації, в добу звитяжного походу націоналістичної ідеї. Як тільки Мосендз започаткував працю над своїм «Останнім пророком», він зустрівся з доріканням і Мухина, й інших своїх приятелів-націоналістів за зраду української тематики, за втечу до Палестини до-Христової доби і т. ін. Мосендзові опоненти домагалися від нього праці над широкими полотнами про сучасність, доводили, що 1917–1919 роки вимагають свого втілення в літературі, не усвідомлюючи собі та й не передчуваючи, що Мосендз заплянував свій «екзотичний» твір на цілком таки сучасну тему: про український націоналізм.
Деякі розділи із цього роману почав Мосендз друкувати у львівському «Вістнику», але появилися вони дуже фраґментарно і спорадично (1936 р. — кн. 2, 1937 — кн. 5, 1938 — кн. 2, 4, 1939 — кн. 5, 6) і не давали уявлення про цілість й основну ідею твору.
Працював Мосендз над підготовою до свого твору із прикметною йому як науковцеві ґрунтовністю і систематичністю. Він не тільки ознайомився з Біблією й загальною історією Палестини 1-го віку по Христі, але і з римською історією того часу, і з працями з ділянки біблійної археології. Під час писання дальших томів, уже на еміґрації в Австрії й особливо ж у санаторії Моттекс у Швайцарії, він студіював і Талмуд, й історичні праці Йосифа Флавія.
Працю над викінченням першого тому «Останнього пророка» під назвою «Батьки» (про Захарія й Елісебу) і над писанням другого тому («Вибранець») закінчив Мосендз з початком 1947 року у Бльонав і зараз же почав заходи для видання його у видавництві К. Мулькевича в Бельгії, передавши туди рукописи цих двох перших частин. У своїх заходах і сподіванках побачити свій довго виношуваний твір надрукованим зазнав глибокого й болючого розчарування, що його висловлював з обуренням, а то й злістю на протязі півтора року у своїх листах до приятелів і знайомих. Усупереч домóві, послані в Бельгію частини роману друком не появилися, і звороту рукописів добився Мосендз щойно в травні 1948 року. Втративши надію одержати взагалі вислані в Бельгію частини роману, Мосендз почав був переписувати наново 1-шу і 2-гу частини, як про це сповіщав в листі від 19 березня 1948 року, нарікаючи: «Не маю потрібних історичних матеріялів, і те мені до плачу, до реву… Пишу, а воно мені й фізично тяжко, 7–8 отаких сторінок від руки написати. Болить рука, а від неї й груди».