Висновки із цього розчарування не так може націоналізмом, як «націоналістичною» дійсністю, зокрема із факту, що завели люди й характери, — не тільки хвилювали і непокоїли Мосендза, але й спонукували його шукати виходу, давати відповідь, розв'язку на всі ці пекучі і болючі — до гіркости й розпачу — проблеми. Цю відповідь Мосендз готувався дати у своєму романі, за всякою правдоподібністю у незбереженій четвертій його частині. Конечність такої відповіді і навіть зміст її зафіксував Мосендз виразно й без ніяких недосказів, пов'язуючи її із своїм романом, у своєму листі до Шумовських від 24 травня 1948 р., значить знову ж таки в час писання четвертої частини цього роману:
«Ви говорите про недоговореність Донцова. Маєте рацію. Мабуть, у мойому романі знайдете відповідь. Бо мірилом речей є людина й завжди буде людина. І ніколи не можна буде добробуту людства осягнути злочинними засобами. Ціль ніколи не освячує засобів, і коли наші наці(оналісти) про це забудуть — буде з ними великий капут… Любов до України велика річ, але треба ще собі усвідомлювати, навіщо нам тая Україна потрібна. Бо якщо ми в ній запровадимо своє НКШД, як вже смакують фітільовщики, то чи варто мати Україну?»
Незважаючи на ці песимістичні ствердження і запити, Мосендз залишився переконаним націоналістом у справжньому розумінні цього слова. До кінця своїх днів він зберіг глибоку релігійність і прив'язання до православної віри, відданість ідеї збройної боротьби і безмежну любов до України.
«Козак віри не міняє», «міняти віру — не козацьке діло», — повторював він у своїх листах, стверджуючи ще, що «я… рахую себе приналежним до всіх християнських конфесій… А я ще й містик трохи — за мене присягалися мої хрещені батьки… й я їх не смію зрадити».
Висловлюючи свої дорікання в бік націоналізму і націоналістів, Мосендз водночас із цим усі свої надії покладав на УПА, не вважавши цієї армії якимось фантомом і обороняючи молодий вік і запал її вояцтва: «А що члени УПА молоді, — то це не так страшно. Скільки мені було років, коли я був у 1918 році в армії УНР? Скільки було років ґарібальдійцям…, або тим, що року 1775-го покидали в Бостоні до моря англійський чай… Треба бути гордим, що ці „діти“ переконані, що вони комусь можуть бути „союзниками“. Пізнаю в них духа Ігоревих воїнів…» — пише в листі до М. Селешка від 15 грудня 1947 р., після прибуття до Німеччини збройних відділів УПА.
Якщо ж іде про Україну, то, не маючи вже в останні роки свого життя ніяких підстав до надій на повернення на рідну землю, мовляв, «я романтик, а все те, що було мені миле й любе, там знищене, й Україна уже не тая, що жиє в моїй уяві», а «працювати для України можна і не в Україні», Мосендз — вояк, науковець, поет і прозаїк, автор «Останнього пророка» — зберіг її непомерклий вічний образ у щонайглибших святая святих своїх почувань і дум. До болю зворушливо висловлена ця Мосендзова любов і вірність у листі до Ганни й Арсена Шумовських, написаному 15 березня 1948 р.:
«Перед роками снився мені сон: був я на небі, на широкій хмарі й під темним зоряним небом, і ангел показував мені будинки. А в одному була вітрина велика за склом і там стояли на чорних підставцях блискучі діяманти. Бачу їх! „Це народи світу“, — сказав ангел. — „А де ж Україна?“ — запитав я. — „Ось!“ — і показав на 7-й з ряду діямант. Не був він великий, як ті перед ним, але стрункий і блискучий, наче ґотична вежа… І досі пам'ятаю, досі відчуваю я той трепет».