Сам не пам’ятаючи, як попрощав Закхея, сидів самотній на своєму даху, дивлячися на Єрусалим. Дільниця стихла, на сусідніх дахах давно вже поснули всі нічліжани, а Єгоханан сидів і не збирався спати. Навколо була темнота. Лише вгорі світилися смолоскипи небесної колісниці, а долі, серед темної маси домів, смолоскипи Антонієвої вежі й головної храмової брами. А далеко, на другому кінці міста, де був Іродів палац, підносилося легке сяйво: на освітленій світильниками стрісі знову відбувався один із безперестанних бенкетів римських панів. І Єгоханан стиснув п’ястуки. Ота Антонієва вежа була знаком ізраельського нещастя. А в тому палаці воно кублилося. Ані один зелот не минав тих місць, щоб не притиснути міцніше свою сіку. А в тіні вежі й палацу ховалися ті, що боялися ізраельських поглядів, що їм чужинецька сила й ласка були опорою, охороною і нацьковуванням до нищення свого власного народу. О, вожде! На них передусім мусить упасти бойова сокира зелотських леґій!
Цієї ночі Єгохананові приснилася матір. Снилося йому, що подає йому мати свіжу, ще теплувату пшеничну паляничку. Печиво вигнулося пригоршнею, а в ній повно темно-бронзового, запашного меду. Наче в дзеркалі бачить Єгоханан у нім своє дитяче обличчя з радісним усміхом задоволення. Коли ранком прокинувся — здавалося відчував на устах солодкість ласощів і ще втягував у себе останній пах свіжого пшеничного печива. І думка про Елісебу не залишала його цілий день. Вистукуючи своїм молоточком, він наче притакував її словам. Ах, можливо, що відтоді, як він не був у храмі, для нього передавали якісь черепочки з Геброна. А він навіть і не сміє показатися на храмових подвір’ях! І так нараз захотілося Єгохананові покинути це місто, Єрусалим великий, цю вуличку, повну гуркоту і брязкоту, цей варстат достойного Авакума! І податися до свого Геброна, пройтися вузькими вулицями, тінистими левадами, дихнути прохолодою рідного дому і притулитися до ласкавих, спрацьованих, шаршавих материнських долонь…
Як тільки Єгоханан зайшов за горби гебронського шляху, і Єрусалим зник з очей, — давно не відоме почуття охопило його істоту. Так, наче не було жадного Єрусалима, з його знесилюючою душу боротьбою останніх років, так наче б тільки вчора йшов він цією дорогою з Елісебою, повен мрій і сподівань. Усе було тоді, як і сьогодні. Те саме сонце, пекуче й сяйне, ті ж горби й поля, ті ж левади й дороги, що розбігалися радісними закрутами до сіл і гаїв. І він був той самий, рішучий, веселий і готовий віддати все і прийняти все для храму, закону й народу.
Тоді була осінь. Повнота буття схилялася над землею, всі дари землі й неба лежали, як приготована жертва, перед олтарем Вишнього. Як і його серце за тих днів. Як і вся його істота, готова до назорейської жертви. Тепер весна. Зелень, яра і блискуча, аж сліпить очі, повітря напоєне незрівняними пахощами — капшучок на грудях тої, фарисеєвої вродливиці. «А потому там я тобі своє кохання дам!..» — заворкотіла горлиця в Єгохананових думках. І він бачив блиск живих очей дівчини і блиск мертвих очей Беназара… Цікаво, що сталося з дівчиною? Він чув від Симона, що за злодіями шукали й у місті, й по довколишніх селах. Але про дівчину боявся спитати. А тепер ось вона ішла біля нього, подзвонюючи сріблом прикрас і виблискуючи іскрами самоцвітів, ішла танковим кроком й наспівувала легко солодкі запаморочливі слова: «А потому там я тобі своє кохання дам!..»