І тоді побачимо масштаб творчості Леоніда Мосендза. Як побачив його, скажімо, Ігор Набитович — автор численних розвідок про Мосендза, які склалися на потужну книжку «Леонід Мосендз — лицар святого Грааля» (Дрогобич, 2001). Фактично це наукова монографія, що охоплює всі сторони творчості Мосендза і максимально враховує наявний на той час критичний матеріал про нього, із життєписом та вичерпною бібліографією. Ефектна метафора в назві книжки «підказана» Юрієм Кленом, який свого часу в статті про поетів «вісниківської квадриги» (Є. Маланюка, Л. Мосендза, О. Ольжича та О. Телігу) писав: «На кожному поетові лежить немов священний обов'язок лицаря Грааля, що його виконати він має перед культурою, яку одідичив і яка довірена його дбайливій охороні. Свідомий цього, не має він занапащувати скарбу і, на потіху юрбі, блазнем крутитися у вакханалії словоблудства». Які пекучі слова!
Тож у праці й показано, як письменник виконував цей «священний обов'язок» (радше місію) творення літератури високого інтелектуального, етичного і мистецького рівня, здатної своїм національним світобаченням суверенно вписатися в контекст європейської культури. «Студіюючи відгуки європейської культури та письменства у творчості Леоніда Мосендза, аналізуючи особливості його художнього світу, — наголошує І. Набитович, — слід розглянути ті впливи, що виявилися у виборі „вічних тем“, у мотивах і сюжетах, їх „монтуванні“ чи адсорбції в український контекст, у зверненні до європейської історії, в перекладах найкращих зразків європейської поезії з англійської, німецької, чеської мов, у літературних містифікаціях (у яких Л. Мосендз був неперевершеним майстром); у версифікації, строфічних, метричних, фонічних та мовних особливостях Мосендзових творів; у пронизаних християнським духом поетичних і прозових творах».
Дотримуючись цього самонастановлення, дослідник визначає основні координати художнього світу письменника, як вони виявилися в його поезії, прозі, есеїстиці. Хоча романові «Останній пророк» віддано порівняно недостатньо уваги, на жаль (на мій жаль, бо ж тут мова піде насамперед про цей твір). Тобто дослідник розглядає роман у контексті біблійної тематики в європейській літературі і робить це переконливо (хоч можна було би згадати і ще деякі класичні твори, крім тих, до яких звернувся автор), але про самий романний матеріал, або, як тепер кажуть, «текст», мовиться дуже узагальнено (може, так і треба) або й загальниково.
Є в праці Ігоря Набитовича одна позиція, з якою я не можу погодитися. Говорячи про відомий антихвильовістський виступ Леоніда Мосендза та аналогічні випади ідейно близького до нього Романа Бжеського (він же Р. Задеснянський, В. Наддніпрянець та ін.), Ігор Набитович якось ніби й солідаризується з ними, принаймні своїх коректив не подає. Це, звісно, його право. Але ми маємо враховувати, що ці випади викликали тверду протидію з боку значної частини еміграції, в тому числі тих, хто чи не найбільше робив для розвитку української думки і слова в діаспорі — від Григорія Костюка й Івана Багряного до Юрія Шевельова та Юрія Лавріненка, які слушно побачили в цьому невдячну спробу викреслити з українського культурного буття покоління доби відродження 20-х років. До речі, мушу нагадати, що той же Р. Бжеський під псевдо Володимир Наддніпрянець опублікував книжку «На літературному базарі: Проза і публіцистика Івана Багряного» (Мюнхен; Нью-Йорк, 1963), що була частиною запеклих нападів тодішнього «правого сектора» на Івана Багряного як, мовляв, комуністичного агента і на його Революційно-Демократичну Партію. Той-таки Р. Бжеський, але вже під псевдо Р. Задеснянський, видав книжку, яка звалася «Чолові представники українського виродження: Ю. Яновський, М. Куліш, В. Сосюра» (Торонто, 1979). Виродження! Назва, звісно, полемічна — антитеза до тези про розстріляне відродження: автор назбирував «компромат» на тих, хто залишив добру пам'ять в учасників літературного піднесення 20-х років, періоду «українізації» і «скрипниківщини». Доводиться сказати про це хоча б тому, що цей крайній антиісторизм і буквально смертоносний догматизм думки завдавав, завдає і завдаватиме українській культурі немалої біди. Точну оцінку цьому націонал-ультрабільшовизму дав, на мій погляд, Юрій Шевельов: «Більшовицька критика переворушила всі твори Хвильового і його однодумців, розшукуючи за кожним реченням і образом протирадянську „вилазку“. Емігрантська критика, за дуже малими винятками, продовжує цю працю. Зворушлива переємність: Хвиля і Мосендз подають один одному руки в методі, хоч політичні настанови начебто протилежні» (Шевельов Ю. Хвильовий без політики // Вибрані праці: У 2 кн. Київ, 2008. Кн. 2. С. 284).